Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

Така щаслива доля спіткала простого візника.

А принц? Той коней в конюшню завів, до жолоба їх прив’язав, умивав, напував і чесав. Біля коней і днював, і ночував. Справжнім візником став.

Але липовий принц неспокійний був. А що, як справжній принц скаже комусь, як все насправді? Лихо буде йому потім. Треба діяти, і — скоріше. І задумав він позбутися принца, а тому звернувся до короля:

— Найясніший королю, дозвольте сюди візника мого покликати. Дещо сказати йому хочу.

Дав згоду король. Покликали принца, і говорить йому візник:

— Слухай, ми — в короля на гостині. Велику честь нам тут роблять. Ти — сільський хлопець. То ж дивись, аби ти в короля дещо не стягнув. Бо потім, знаєш, яку ганьбу мені зробиш.

Король вислухав ці слова і додав:

— Хто таке щось би зробив, голову з плечей йому дам знести.

Ясно — принцеві віднині було не до жартів. Королі не жартують. Скажуть голову відрубати і — відрубають. Він мусить важити, щоб і соломинки королівської не доторкнутись. Але через день, через два, а може, через три, в короля стаканчик золотий загубився. Готує король гостину, столи накриті добротами всякими, а одного стаканчика нема. Довідався про це обманець та й наказав покликати візника-принца і йому каже:

— Що ти, чоловіче, робиш?

— А що?

— Ось, бачите, королю найясніший, який він. Таж я тобі казав ні до чого не доторкатись.

— Найясніший королю, я не знаю, в чому справа. Я ні до чого не доторкався.

— От який невихований, — почав обманець. — Найясніший король гостину готує, високі гості з усіх усюд прийдуть, а він золотий стакан потягнув. Дорого обійдеться тобі це!

— Королю найясніший, та де ж я б таке зробив, — заперечив принц.

— Дарма викручуєшся. Кажеш — ні? Ми підемо в чемодан твій подивитись, — сказав обманець.

Пішли подивитись, і справді — стаканчик у чемодані знайшли.

І сказав король:

— Я слів своїх не міняю. Я в замку своєму злодіїв не потребую мати. Голову з плечей йому зняти!

В замку королівському не дуже весело.

Найстарша королівська донька нічого не говорить. І молодша слова не каже. А принц-обманець тільки й прагне, аби лиш скоріше голову справжньому принцеві з плечей зняли. Тоді наймолодша королева донька сказала те, що цілими днями виношувала в серці своєму:

— Татку золотий, дуже прошу тебе, не вели голову відрубати цьому юнакові. Сам бачиш, що то молодий хлопець, нерозважний. Шкода було б загубити таку гарну людину.

Король любив свою наймолодшу доньку. Любив більше, як своїх старших доньок. І послухав її. Скасував свій наказ. Залишився принц жити.

Але обманцеві не давало це спокою. Конче хотів позбутися принца.

Король знов гостину готував. З широкого-далекого краю гостей покликав на гостину до себе. Столи добротами різними накривають — стравами смачними, напитками найліпшими, але дивляться — однієї ложки бракує. Довідався про це обманець та й наказав принца-візника покликати.

Той прийшов та й чекає, що скажуть йому.

— Як ти смів зробити таке?

— Яке? — здивувався принц-візник.

— Король найясніший гостину готує, з цілого королівства гості сюди їдуть, а ти ложку золоту потягнув, — сказав принц-обманець.

— Королю найясніший, — почав принц-візник, — я до вашої ложки і не доторкнувся.

– І не доторкнувся? — перепитав обманець. — Ідім у чемодан твій подивимось.

Пішли глянути, і справді — ложка у чемодані була. Як трапила туди, не важко здогадатися.

— Голову з плечей йому зняти! — звелів король.

І коли все було вже готове, і ось-ось принцеві-візникові голову мали відрубати, знов прибігла наймолодша королівна:

— Татку золотий, дуже прошу тебе, благаю. Пробач провину юнакові. Сам бачиш — то хлопець молодий, нерозважний. Хоч ніколи вже не послухаєш мене, лиш тепер послухай. Таточку, даруй життя йому.

Король послухав свою найкращу і наймолодшу доньку. Помилував, але сказав:

— Якщо ще щось подібне зробиш, ніякі і нічиї просьби не поможуть.

Темрява впала з очей юнака. Радів кожній хвилині, кожній годині і кожному дню. Доглядав коней — жив. А в тій країні води не було. На джерелі води Змій страшезний сидів і пускав тільки тоді, як дівчину живу посилали йому. Так велося не рік, не два і не три роки. Бозна скільки разів сонце на Бескиди всміхнулось з того часу, як Змій став поглинати личка рум’яні. Нині до королівни дійшла черга, її Змієві мають відвезти. Журився король, а ще більше зажурилась його донька. Та порятунку не знайшли. І король послав Змієві свою найстаршу доньку. Дуже жаль було своєї дитини, але помилування не було.

Змій дівчину прийняв і воду країні пустив. І знов по черзі йшло, від хати до хати. Як вдруге вістка дійшла, що Змій чекає від нього другу доньку, зажурився володар високий. Але супроти волі Змія і король — мушка. Як не боліло серце, мусив післати Змієві свою молодшу доньку.

І знов по черзі, від хати до хати. А як черга до наймолодшої королівни дійшла, горем палац королівський заговорив. У країні тій не було дня, тільки ніч розправила крила над просторами широкими, над палатами королівськими. Як сталося, так сталася, але принцеві-візникові Земський дух появився.

3

Появився Земський дух і каже:

— Слухай, добрий юначе, ти мене визволив з-під сімох замків, із сімох скриньок. А я тобі досі нічим не віддячив. Твій батько — на цьому світі король, а мій — на тому. Ходи зі мною до батька мого.

Подумав візник, подумав і вирішив із Земським духом до батька його в гості піти.

Не проста була путь у підземне королівство батька Земського духа. Сімсот східців треба було минути, все вниз і вниз треба було ступати, щоб дійти на місце. Принцові вже й ніяково було, та як із півдороги вертатися? Ступив утомі на шию та й ішов далі. Ішли і — останній східець. За тим східцем підземне королівство простяглося. Дивиться принц, роздивляється, ледве очі не лишить на новинах країни незвичайної.

Веде Земський дух гостя свого до батька і каже йому:

— Слухай, ти лиш те будеш просити від батька мого, що я тобі скажу. Нічого іншого, лиш те, що тобі скажу, розумієш?

— Добре, — погодився.

Привів Земський дух принца до батька свого і говорить:

— Ось, дивися, татку мій. Цей юнак з-під сімох замків і із сімох скриньок визволив мене. Життя мені врятував. Тепер черга за тобою, татку мій. Дай юнакові цьому нагороду за вчинок його благородний.

— Добре, синочку мій. Дам я юнакові цьому велику