Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

ось ти не заслужив поки що нашого довір’я! І тобі ми не віримо. І так будемо жити й далі: хорошим людям будемо вірити, а поганим, поки вони не перестануть бути поганими, вірити не будемо…

І хоч Микита при всіх сказав, що вірить мені, вірить у те, що ми поїдемо на великі заводи України, я дуже побоювався, як би йому не довелося сказати інше.

— Поїдемо, аякже! — сказав одного разу Фурман Петькові Маремусі, не бачачи, що я стою у нього за спиною. — Поїдемо… гноїща перекопувати!

До закінчення школи лишався один тиждень…

Був вільний від занять суботній вечір, і ми з хлопцями після роботи пішли через Старе місто до водоспаду. Річка, що розлилася в дні повені, давно увійшла в свої зелені береги, очистилась від усякого сміття і вже вабила до себе купальників.

Хотілося подивитись, як відцвітають на Старому бульварі каштани, до того ж Бобир вихвалявся сьогодні в обід, що від далебі міг би скупатися. Ми хотіли подивитись, як перші купальники стрибають у холодну воду з дерев’яного місточка, повислого внизу, над самим водоспадом. Звичайно, ми знали: Сашко не буде стрибати з містка у вируючий водоспад — він не такий шалений, щоб скрутити собі в’язи на скелях; де-небудь з бережка він тихенько ввійде в спокійну течію розливу.

Ми з Петром спіймали Сашка на слові, він спробував викрутитись, але не вийшло. Так і вирішили: Сашко увечері скупається при нас!

У цей суботній вечір в Старому місті було людно. Попітовка була так запруджена людьми, що тротуаром не можна було йти.

Маремуха недавно пошив собі нову синеньку сорочку з кишенькою на грудях. Сьогодні він одягнув її вперше. Сатин щільно облягав його широкі груди.

Мені в останній посилці батько прислав ясно-кофейного кольору сатинову косоворотку з голубими квіточками, вишитими на комірі, і смугасті штани. Я теж вирішив сьогодні обновити батьків подарунок.

Сашко Бобир, який давно заощаджував гроші і за два місяці не з’їв ні одної булочки, нарешті розкошелився: в магазині Текстильторгу купив собі сіренький костюмчик трійку з шевйоту «ялинка». Побачивши його вперше в цьому костюмі, Микита сказав:

— Знаєш, Сашко, чого тобі тепер бракує? По-перше, золотого ланцюжка для солідності, а потім галстука. На золотий ланцюжок у тебе, звичайно, грошей не вистачить, а от галстук, я думаю, ти і даром не візьмеш, бо знаєш, що таке справжня культура і що таке дрібнобуржуазне міщанство, і не захочеш, щоб тебе на черговому вечорі самокритики критикували. Адже так, Сашунько, дорогий ти наш товаришу Бобир?..

У перекупки біля мосту ми купили «кокошків» — смаженої, що аж розтріскалась на гарячій сковороді, кукурудзи — і йшли веселі посередині бруківки. Відганяючи від себе невеселі думки, я теж усміхався, наперед уявляючи, як то наш дружок полізе в холодну воду.

Ми дійшли вже до міської ратуші. Під нею сяяла нова, яскраво освітлена зсередини вітрина першого в місті зразкового комсомольського кафе. Це кафе відкрили зовсім недавно комсомольці осередку «Нархарч» у приміщенні колишньої баренбоймівської пивної. Фінвідділ притиснув приватника високим податком, непман не витримав і здався, і все його приміщення, з усіма службами далеко під ратушею, передали в руки молоді. Комсомольці міської електростанції обновили тут проводку, осередки комунальників пофарбували стіни і полагодили підлогу, столяри з нашого фабзавучу на комсомольському суботнику, під керівництвом Кушніра, зробили для нового кафе чудові столики; навіть ми, ливарники, у себе в цеху відлили для нього нову плиту з конфорками.

Перше комсомольське кафе було гордістю кожного комсомольця нашого міста, і не лише тому, що в ньому була частка і нашої праці: ми бачили і розуміли, що саме так треба наступати на приватника і вигонити його назавжди з радянської торгової системи.

Зараз, крізь нові шибки, ми з приємністю побачили, як ходять між нашими фабзавучними столиками молоденькі офіціантки в білих фартушках, розносячи відвідувачам запашний китайський чай у гранованих склянках, кофе із збитими вершками і зельтерську воду із сиропом «Свіже сіно» в синіх сифонах з олов’яними краниками. Чистота і порядок, а головне — свідомість того, що тут тебе ніхто по обдурить, приваблювали в кафе багато публіки. Майже всі місця за столиками були зайняті.

Коли ми затрималися біля кафе, звідти, пропускаючи дружину і відкриваючи перед нею двері, вийшов Вукович. Я зняв кепку і вклонився.

Вукович усміхнувся до мене і дуже гарно козирнув: по-справжньому, неабияк, а доторкнувшись до лакованого козирка прикордонного кашкета кінчиками пальців випростаної руки.

— Хто це, га, Василю? — запитав з цікавістю Сашко Бобир.

— Це… товариш Вукович, — сказав я недбало.

— Це і є Вукович? Отой самий Вукович? — дивлячися вслід прикордонникові, розтягуючи слова, спитав Бобир, явно заздрячи моєму знайомству. — Ти диви… Я й не знав. — І додав — Він з тобою поздоровався…

— А що ж такого? Він мій хороший знайомий.

— Та хіба, Сашко, ти його не бачив отоді, як ми в ЧОПі чергували? — спитав Маремуха.

— Не… бачив, — промимрив Бобир, ніяковіючи.

І я згадав раптом, як Сашко вдавав із себе хворого в той час, коли Вукович і Полевой ходили по двору штабу, шукаючи, куди ж міг зникнути невідомий диверсант. Усі хлопці виглядали тоді з караульного приміщення і бачили Вуковича; один лише Бобир лежав на тапчані і цокотів зубами, зображаючи лихоманку…

— Знаєте, хлопці, а може, ми завтра раненько підемо на річку? — сказав раптом Бобир. — Адже зранку вода ще холодніша…

— Ну, знаєш! — накинувся на Бобиря Маремуха. — Значить, парі програв! Веди угощай зельтерською водою. Але гляди — по дві порції сиропу!

— Ей, хлопці! — почули ми поблизу знайомі голоси.

Перескочивши через огорожу палісадника, до нас бігли Фурман і Гузарчик.

— Оце ви так заліки готуєте! — сказав іронічно Маремуха.

— Які там заліки! — вигукнув задиханий Гузарчик. — Скажи краще, де зараз можна карту України знайти?

— От, диваки! Та у нас же у фабзавучі є карта. В отій шафі, що в канцелярії, — сказав Маремуха.

— А навіщо вам карта? — спитав Бобир.

— Я знаю, що в шафі, — не відповідаючи, пробубонів Гузарчик, озираючись. — Але ж ключ від тієї шафи у діловода, а його до понеділка не буде.

— А навіщо карта, скажи? — спитав я. — Ви ж техмеханіку складаєте.

— Що значить «навіщо»? Смішне запитання! Ти хіба не знаєш? — І раптом, ляскаючи себе по лобі, Моня скрикнув — Невігласи, ви нічого не знаєте! їдемо!!!.

— Як «їдемо»? — кинувся Бобир.

— Їдемо, їдемо, їдемо!!! Ура! Віват!!! — загорлав Монька і став вибивати чечітку.

— Та скажіть толком, ви, чорти! — крикнув я Гузарчику.

— Ми сидимо, розумієш, вчимо техмеханіку — і раптом бачимо: листоноша. І в