Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях

його до ресторану. Заздрощі — велика сила, але з’їсти Макаренка їм не вдасться. Так і знай.

Машина зупинилась. Біля дверцят нашого авто стояли Ніна Володимирівна і Ліда. За двадцять хвилин наші мандрівники вже сиділи у літаку, а пілот востаннє перевіряв мотор.

— Будете їхати в Москву, — кричала на прощання Ніна Володимирівна, — захопіть омулів і харіусів. Без риби до нас не з’являйтесь.

— Жду! — гукнув Станіслав, пересилюючи рокіт мотора.

Він намагався ще щось прокричати, але пілот дав газ, і гуркіт покрив усі звуки. Літак рушив з місця, покотивши на старт.

Через півтори-дві хвилини машина знялася в повітря і, швидко набираючи висоту, запалала на сонці своїми блискучими частинами. Ми стежили, як вона підіймалась все вище і вище і, нарешті, взяла курс на захід, зникаючи в синіх просторах літнього дня.

Я взяв Ліду під руку, і ми повільно пішли до автомобіля.

— Вам у готель? — спитала дівчина.

— Так. А вам?

— В управління.

— Станіслав доручив мені доглядати за вами.

— Дякую. Але це може призвести до того, що я вас уникатиму. Досить з мене такої няньки, як сам Станіслав. А незабаром ще одна тут з’явиться.

— Хто?

— Юрко збирається приїхати.

Я хотів спитати її про Ярослава, але після згадки про Барабаша не наважився цього зробити. Та вона сама почала розмову про Макаренка.

— Ви не знаєте, коли повертається Ярослав?

— Ні. Останню добу я провів із Самборським на його будівництві. Тепер заїду разом з вами в управління і там довідаємося.

— Ви знаєте, що днями я залишаю Іркутськ?

— Чув… теж від Станіслава. Виявляється, ви їдете туди, куди я дістав запрошення від людини, що мріє про знайомство з вами.

Цим Ліда одразу зацікавилася.

— На дев’ятсот двадцять п’ятій шахті? Хто такий?

— Там працює один палеонтолог. Збирає кісточки різних плезіозаврів та ігуанодонів.

— Сам схожий на мастодонта, — засміялась Ліда.

— Ні, навпаки, елегантний молодий чоловік. У всякому разі молодший за мене.

— Так чому цей могилокопатель мріє про знайомство зі мною? Невже є якась схожість між мною і, скажімо, ігуанодоном.

— Не думаю, щоб його зацікавила така схожість… Та головне — я теж збираюсь туди.

— Можемо поїхати разом. Тільки спершу ви повинні виконати свою обіцянку.

Ліда нагадувала про Ярослава. Тому я провів її в управління і, коли вона зникла в одному з коридорів, подався до бюро перепусток, а потім рушив в секретаріат інженера Макаренка. Його секретаріат складався з секретарки, друкарки і помічника. Останній був молодий інженер, дуже тихий, мовчазний і славився винятковими здібностями до різних обчислень. Всі троє мене майже не знали і тому зустріли холодно. На запитання, коли повернеться Макаренко, секретарка відповіла теж запитанням: нащо він мені? Це найковарніше запитання. Воно призначається спеціально для того, щоб одіслати відвідувача до когось іншого. Сказати, що в особистій справі? Але мені було відомо, що Макаренко, як і Саклатвала, в особистих справах не приймає.

— У мене до нього важлива справа. Ви назвете моє прізвище, і він мене прийме. Справа стосується будівництва, — збрехав я.

— На жаль, його зараз нема. Можливо, що незабаром приїде. Якщо маєте час, підождіть.

— А це скоро буде?

— Він, може, й зовсім не з’явиться, але приблизно через годину ми знатимемо точно. Двічі на день він регулярно дзвонить телефоном і повідомляє, де саме він і коли зможе бути в себе. Але в справах тунелю вас може прийняти помічник інспектора.

— Ні, мені треба Макаренка. Я підожду, коли дозволите, тут, — і, не ждучи запрошення, вмостився на кушетці під вікном.

Секретарці залишалось тільки відповісти «будь ласка», що вона зробила чемно, але не дуже охоче.

Прийомна у Макаренка була невелика. Сюди виходили двері з його кабінету та з кімнати помічника. За перегородкою сиділа друкарка.

Кількох відвідувачів, які побували за час мого сидіння там, прийняв помічник. Минуло хвилин сорок, і мені вже надокучило сидіти, коли увагу мою раптом привернула телефонна розмова секретарки.

— Не знаю, — комусь відповідала вона, — а ти дзвонила в бюро перекладів? Шкода… Я не знаю… Подзвони до університету, можливо, там є… Щоб в Іркутську не було… не думаю. Наш у вас? Добре.

— Ви не знаєте перекладача з іспанської? — спитала секретарка друкарку, що підійшла до неї.

— Ні. А нащо?

— Треба щось там перекласти. У них є два перекладачі, що володіють іспанською мовою, так один у відпустці, а другий захворів.

— А що перекласти? — звернувся я до секретарки.

— Ви знаєте іспанську мову?

— Так. Це кому потрібно?

— Справді знаєте? — недовірливо допитувалась вона.

— Справді.

— Хвилинку. — І секретарка зняла трубку та набрала якийсь номер.

— Слухай, — звернулася вона до когось. — Тут один товариш жде Ярослава Васильовича, каже, що знає іспанську. Що? Зараз. Як ваше прізвище? — спитала мене. — Кайдаш, — кинула вона в трубку. — Що? Що? Зараз спитаю. Ви журналіст? Приїхали з-за кордону?

Очевидно, моєю особою цікавився хтось такий, що знає або чув про мене.

Одним словом, через кілька хвилин я залишив прийомну Макаренка і пішов до прийомної Саклатвали, бо саме там був потрібний перекладач з іспанської. Виявилося, що він потрібен самому академікові. Мене попросили хвилинку підождати. Це справді забрало не більше хвилини, бо дуже скоро Саклатвала подзвонив телефоном, щоб я зайшов до нього в кабінет.

Вдруге я заходив у той кабінет і застав там ту саму обстановку, що й попереднього разу. Вікна були затемнені, світила електрика, на столі стояла кава. Тільки цього разу академік стояв у кутку, біля широкого столу, на якому були розгорнуті якісь рисунки. Над ними схилився, спершись руками на стіл, Ярослав Макаренко.

— Здрастуйте, — привітав мене Саклатвала. — Ви нас виручите?

— Радий зробити вам послугу.

Макаренко не відривався від рисунків і, здається, навіть не помічав, що в кімнату зайшла нова людина. Перед ним лежали олівці й гумка, іноді він щось виправляв на рисунку.

— Ви знаєте іспанську мову?

— Ну, звичайно, не як автор «Дон Кіхота»…

— Тоді прошу взяти оцей журнал і перекласти нам невеличку статтю.

Саклатвала подав мені маленький журнальчик у блискучій палітурці і показав статтю, яка займала лише дві з половиною сторінки.

— Щоб не відкладати надовго, зайдіть, будь ласка, в оцю кімнату, — він показав на невеличкі двері за його столом.

Я обіцяв витратити на переклад не більше години і, опинившись в маленькій кімнаті, що, мабуть, правила за спальню, негайно взявся до роботи. Переклад давався легко, за винятком окремих місць, де траплялися незнайомі технічні терміни. Не знаю, чим зацікавила ця стаття Саклатвалу, а для мене вона була нудна. Мова йшла про розрахунки швидкостей і сили гальмування.

Робота наближалася до кінця, коли в