Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

через півгодини вирушило все місто. Щоб не виникло непорозумінь, коли визначатимуть межі, Ванс та Дел, зареєструвавши свої ділянки, пішли туди й собі. Їхні права були стверджені державною владою, і тому вони не квапилися, пропускаючи повз себе шукачів золота, що мов плавом пливли. На півдорозі Дел оглянувся й побачив Сент-Вінсента. Журналіст ішов швидко, несучи за плечима різне приладдя. В цьому місці стежка круто повертала, і, крім них трьох, нікого на ній не було видно.

— Не балакайте зі мною, прикиньтеся, що ми не знайомі, — пробурмотів Дел, закриваючи обличчя хутром, щоб його не впізнати, — Он яма з водою. Ляжте на живіт, ніби воду п'єте. А тоді йдіть до місця самі. Я маю тут один справунок, мушу його залагодити. Благаю вас, у пам'ять вашої матері, не озивайтесь ані до мене, ані до того поганця. І треба, щоб він вас не впізнав.

Корліс здивовано знизав плечима, але скорився, і, відійшовши набік, ліг на землю, й почав черпати воду бляшанкою з-під згущеного молока. Бішоп став на одно коліно і вдав, ніби зав'язує мокасин. Коли до нього дійшов Сент-Вінсент, він якраз зав'язав останнього вузла й кинувся вперед, як людина, що намагається надолужити час.

— Стривайте, друже! — гукнув до нього Сент-Вінсент. Бішоп хутко оглянувся, але не сповільнив ходи. Сент-Вінсент побіг підтюпцем і, нарешті, наздогнав його.

— Оце дорога?..

— До Французького пагорба, — коротко відказав Дел. — Я туди йду. Бувайте здорові.

Він пішов скорою ходою, а журналіст підбігав за ним, не хотівши, очевидячки, відставати. Корліс, що все ще лежав осторонь стежки, підвів голову й побачив, як даленіли їхні дві постаті. Коли ж він помітив, що Дел звернув праворуч, до Адамової річки, він усе зрозумів і засміявся.

Того дня Дел повернувся до табору в Ельдорадо пізньої ночі, дуже стомлений, але радий.

— Я йому нічого не зробив! — крикнув він ще з порога, — Дайте мені чого-небудь попоїсти! — Він ухопив чайника й почав лити собі в горло гарячу воду. — Сало, масло, старі мокасини, недогарки свічок, будь-що!

І поки Корліс підсмажував для нього вуджену грудинку з бобами, він упав на ліжко і став розтирати собі ноги.

— Вас цікавить, що з ним? — мурмотів він, напихаючи повен рот. — Можете битися об заклад на свою ділянку, що до Французького пагорба він не дійшов. «Чи туди ще далеко, друже?» — промовив він зненацька, чудово імітуючи поблажливий Сент-Вінсентів тон. — «Чи туди ще далеко?» (Тон був уже зовсім не поблажливий). «Чи далеко Французький пагорб?» (Слабенько вже). «Чи далеко, як ви гадаєте?» (Ледь чутно, із слізьми в голосі). «Ще далеко?»…

Бішоп голосно зареготався й похлинувся чаєм. Він почав відкашлюватись і якийсь час не міг говорити.

— Де я його покинув? — мовив він, відсапавшись. — По той бік, на схилі до Індіяни. Він зовсім знемігся, пристав, ледве дихав. Може, вистачило йому сили доплентатись до найближчого табору, не далі. Сам я вчистив п'ятдесят миль, і хочу спати, як чорт. На добраніч! Рано мене не будіть.

Як стояв, він кинувся на ліжко, вкутався укривалом і, засинаючи, все ще бурмотів:

— «Чи туди ще далеко, друже? Чи далеко ще, я вас питаю?»

Поведінка Люсіль прикро вражала Корліса.

— Я, правду кажучи, не розумію її, — сказав він до полковника Трезвея, — Я вважав, що ця ділянка дасть їй змогу облишити бар.

— З такого багна за один день не вирвешся, — відказав полковник.

— Так-то так, але, маючи такі перспективи, як вона, можна починати вилазити. З огляду на це, я запропонував їй у позику, без відсотків, кілька тисяч, та вона відмовилась. Сказала, що не потребує. Правда, вона дуже мені дякувала й просила заходити, коли тільки забажаю.

Трезвей посміхався, перебираючи ланцюжка від годинника.

— Та що ви хочете! І тут навіть, у цій пустелі, ми вимагаємо від життя не тільки їжі, теплого укривала та юконської пічки. А Люсіль так, як і ми, а може, ще й більше потребує товариства. Ну, кине вона бар, а далі що? Чи зможе вона пристати до нашого кола, познайомитись із капітановою дружиною, прийти з візитом до місіс Шовіл, потоваришувати з Фроною? Ну, от ви, чи ви згодитесь пройти з нею серед дня по людній вулиці?

— А ви як? — спитав Ванс.

— Звичайно, навіть з радістю, — твердо відказав полковник.

— Я теж, тільки… — він запнувся й понуро задивився в огонь. — А ви помітили, що вони з Сент-Вінсентом нерозлучні? Товаришують, мов що разом украли, скрізь вони вкупі.

— Так, це мене дивує, — погодився Трезвей. — Сент-Вінсента я розумію. Він і сюди й туди. Не забудьте, що Люсіль має першорядну заявку на Французькому пагорбі. А щодо Фрони, то я можу визначити вам день, коли вона погодиться вийти за нього заміж, якщо тільки взагалі вона на це пристане.

— Коли ж це буде?

— Тоді, як Сент-Вінсент покине Люсіль.

Корліс задумався, а полковник казав далі:

— Одного я не розумію, що знайшла Люсіль у тому Сент-Вінсентові?

— Вона має не гірший смак за інших… інших жінок, — хапливо докинув Корліс. — Я переконаний, що…

— Ви гадаєте, що у Фрони може бути поганий смак?

Ванс мовчки повернувся й вийшов, а полковник похмуро посміхнувся.

Корлісові й на думку не спадало, що стільки людей посередньо чи безпосередньо взяли його долю до серця того різдвяного тижня. Особливо дбало двоє — один за нього, а другий за Фрону.

Піт Віпл, давній тутешній мешканець, що мав заявку під Французьким пагорбом, був одружений з напівтубілкою, не вельми вродливою, як з лиця. Її мати індіянка тридцять років тому вийшла заміж за росіянина, що хутрами торгував у Кутліку на Великій Дельті. Якось у неділю рано Бішоп зайшов до Віпла в гості погомоніти часину, однак застав тільки його дружину. Вона говорила нібито по-англійському, хоч і страх як калікувато. Бішон думав викурити люльку й піти додому, але вони розбалакались, і Дел так зацікавився її оповіданнями, що забув навіть про дім. Він курив безперестанку і, коли вона примовкала, підганяв її. Він щось миркав собі під ніс, реготався, перебивав її своїми «чортяками», вигукуючи це слово з різними інтонаціями, відповідно до різних своїх почуттів.

Серед розмови жінка витягла зі старезної скрині, з самого дна, старовинну книжку в шкуратяній палітурці і поклала її на стіл перед собою. Хоч книжки вона й не розгортала, але весь час посилалася на неї очима й руками, і щоразу, як вона це проробляла, очі Бішопові пожадливо спалахували. Нарешті, коли вона закінчила своє оповідання, і коли найважливіші подробиці Дел перепитав по кілька разів, він витяг