Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

чи що? – запитав Хайнц, почувши про загублений паспорт. Нік кивнув.

– Він багато п’є?

– Так, – сказав після недовгої паузи Нік, вирішивши, що краще говорити про алкоголь, але мовчати про наркотики, щоб не виникло яких-небудь нових проблем.

– Це добре, – несподівано мовив Хайнц. – Нехай п’є!

Наприкінці сніданку він, забравши всі документи у Ніка, простягнув йому два німецькі зелені паспорти.

– Ви тепер, – етнічні німці, що переїхали з Казахстану. Як і я, – він посміхнувся. – Ось ваша нова адреса, – він простягнув Нікові картонку з написом. – За квартиру сплачено на два місяці наперед.

– Але ж Сахно по-німецьки ні слова! – сказав Нік.

– Хіба багато етнічних німців по-німецьки говорять? За це їх і самі німці недолюблюють… Ну, вітаю з німецьким громадянством!

Хайнц знову вирушив із порожньою тарілкою до буфета. Нік дивився, як він набирав шинку, ковбасу, сир, булочки. Видно, подобалося йому снідати «на халяву».

– А Іван Львович нічого мені не передавав? – запитав Нік, коли Хайнц повернувся за стіл.

– А хто це? – здивувався той. – Я такого не знаю. Мені передали ваші документи, сказали, що зробити. Ось я і зробив. Міг би і цього не робити, адже вже зовсім інший час, і рідного Союзу давно немає. Отже, скажіть спасибі, що я взагалі приїхати сюди погодився…

Спантеличений, Нік нерозуміюче дивився на Хайнца.

– Так що, це все? Ви лише паспорти привезли?

– І квартиру вам зняв. Хіба мало?

– А що нам робити далі?

– Звідки я знаю? Напевно, чекати новин за новою адресою.

Хайнц пішов.

Піднявшись у номер, Нік проглянув нові німецькі паспорти. Прочитав своє нове ім’я: Ніколас Ценн. Сергія тепер звали – Тео Саксен.

«Тео Саксен» іще спав, періодично похропуючи.

Нік подивився на нього. Вирішив не будити.

Годинник показував пів на десяту. Якщо сьогодні переїжджати, то за готель потрібно заплатити до одинадцятої.

Нік витягнув із кишені картку «Амерікен експрес» і, тихенько зачинивши за собою двері, пішов до сходів.

32

Окрилений «ефірною» знахідкою, Віктор подзвонив Георгію просто з вулиці. Розповів про почуте, про те, що запис тепер у нього, так що вбивць і організаторів убивства Броницького треба шукати тут, у Києві. Георгій теж захотів послухати касету. Попросив до його прослуховування ніяких дій не чинити. Домовилися, що Віктор повернеться в райвідділ, перепише її там на двокасетному магнітофоні, що зазвичай беззвучно стоїть у кабінеті майора, котрий полюбляє тишу і не терпить шуму та музики. Потім стажист відвезе копію запису туди, куди скаже Георгій.

До другої години друга касета була готова, і Віктор знову передзвонив своєму невидимому шефові.

– Нехай Занозін о третій підійде до пам’ятника Леніну навпроти Бессарабки, – сказав Георгій. – У нього там запитають, як пройти на Рєпіна до Російського музею. Нехай проведе людину вгору по алеї до Рєпіна і по дорозі віддасть касету.

Заховавши трубку мобільного в кишеню піджака, Віктор замислився. У нім розігралася цікавість: а раптом отой Георгій сам прийде за касетою? От би хоч якось поглянути на нього! Хоч спробувати за зовнішністю визначити, що він за чоловік.

Стажист, отримавши завдання і касету, вирушив пішки на Хрещатик. Часу до третьої було цілком досить.

Сам Віктор, розміркувавши, все-таки вирішив ризикнути і піддивитись на зустріч стажиста з невідомим. Хвилин через п’ять він спустився вниз і сів у «мазду».

Через десять хвилин залишив машину на стоянці біля Будинку кіно і попрямував до Бессарабського ринку.

Годинник показував за п’ять хвилин третю. Стажист уже стовбичив біля пам’ятника, озираючись на всі боки, як примітивний шпигун або коханець, що згорає від нетерпіння.

Віктор теж огледівся, зупинившись біля ринку, потім пірнув у підземний перехід і швидким кроком піднявся до хлібного магазину, саме посередині між пам’ятником і вулицею Рєпіна. Зайшов у магазин і зупинився за дверима.

Хвилин через десять він побачив свого стажиста, що піднімався вгору по алеї з молодою, коротко стриженою шатенкою, на півголови нижчою Занозіна. Дівчина була одягнена в блакитну літню сукню, на очах – сонцезахисні окуляри.

Віктор, наскільки можна було собі дозволити, провів їх поглядом і встиг помітити, як Михайло передав їй касету, а вона засунула її в сумочку. Через декілька хвилин зачарований стажист із безглуздою посмішкою на обличчі пройшов униз по алеї.

Георгій подзвонив через годину. Якщо не на словах, то в самому голосі, в інтонаціях невидимого напарника Віктор відчув похвалу. «Це має цінність! – сказав Георгій. – Тільки тепер треба витрусити із запису все, що тільки можна. Даси його прослухати твоєму даішному сержантові, нехай упізнає, чий це голос. І, до речі, викрадена червона «дев’ятка» теж могла мати пряме відношення до тих, кого ми шукаємо. Хоча це так традиційно – викрадати машину для скоєння злочину! Але перевір усе-таки».

Стажист Занозін з’ясував по телефону, що сержант Воронько заступає на пост о шостій вечора. Часу залишалося небагато, десь години півтори. Давши стажистові завдання з’ясувати долю викраденої в ніч з двадцятого на двадцять перше травня червоної «дев’ятки», Віктор виставив під стіною свого кабінету в ряд чотири стільці та приліг на них. Так він іноді примудрявся подрімати в армійській вартівні. Але зараз він просто хотів подивитися в стелю й подумати. Спині жорсткість сидінь була корисна.

До шостої Віктор із касетою та невеликим репортерським магнітофоном, позиченим у колег в райвідділі, під’їхав на майдан Незалежності. Машину поставив біля хлібного магазину, пройшовся до будки ДАІ. Постояв хвилин п’ятнадцять, поки дівчина-даішниця не здала будку прибулому змінникові.

Постеживши деякий час за Вороньком, Віктор підійшов. Показав посвідчення.

– Шо, знову про ту ніч? – стомлено запитав сержант. – Я ж казав, шо викликали мене, а потім я в карти грав на «бориспільському»…

– Усе гаразд, – заспокоїв його Віктор. – Я знаю, що все це правда, і навіть знайшов докази.

– Які докази? – Сержант підозріливо втупився в слідчого.

Віктор зітхнув. Підніс праву руку, в якій тримав диктофон.

– Зайдімо в будку, там тихіше, – запропонував він. У будці, прослухавши запис, сержант зрадів.

– Так це ж Степан!

– Який Степан?

– Старший лейтенант Грищенко… я ж говорив…

– Ви цього не говорили, ви сказали, що не пам’ятаєте, хто вас викликав! А де він сьогодні?

Сержант знизав плечима.

Віктор іще запитав про викрадену тої ночі червону «дев’ятку», але сержант нічого про машину не пам’ятав.

– У нас іноді по десять таких крадіжок за ніч, хіба все пригадаєш! – сказав він.

Віктор усе-таки змусив сержанта дізнатися по рації, де перебуває старший лейтенант Грищенко.

– Завтра в ніч виходить, – відповів з металевої мильниці чийсь шипучий голос.

Повернувшись у райвідділ, Віктор підсунув стажистові чергове завдання – з’ясувати домашню адресу Грищенка.

– Так