Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

– А що, – пожвавився Віктор, – щось дізнався?

– Так. Машину знайшли о восьмій ранку двадцять першого на Бастіонній біля того будинку, де газ вибухнув.

Віктор мало не вдавився почутим. Невже Рефату з Москви було справді видніше, як усе відбувалося, ніж йому в Києві?

– Так що, дізнаватися про цього Грищенка? – запитав Занозін.

– Авжеж, і швидше! – видихнув Віктор, усе ще перебуваючи в якомусь дивному стані суміші втоми та перемоги.

Стажист пішов. Віктор дістав із сейфа справу Броницького, сів за стіл, витягнув із теки фотографії й дав очам на них «відпочити». Відчуття перемоги ніби відключило мозок, і думки провалилися кудись, немов їм заборонили турбувати голову слідчого. За тріснутою шибкою вікна все ще розливалося сонячне світло, але тепер, надвечір, воно було червонясто-втомленим, і втома ця передавалася йому, Віктору. Вона поєднувалася з утомою самого Віктора і, хоч як це дивно, викликала у слідчого усмішку. Теж утомлену, але усмішку. Усмішку переможця.

Аж поки не прозвучала трель мобільного телефону.

– Ну? – чекаючи відповіді, запитав Георгій.

– Старший лейтенант Грищенко, – сказав Віктор. – Він викликав уночі сержанта і він же потім відправив його назад. Сподіваюся через годинку-другу з ним зустрітися.

– Молодець. А з тією машиною з’ясував що-небудь?

– Так. Схоже, що її викрадали не випадково. Її знайшли вранці на Бастіонній біля будинку… – І тут Віктор затнувся, зрозумівши, що нічого Георгію про вибух «газу» і його жертву раніше не говорив.

– Біля якого будинку?

– …біля будинку, де після загибелі Броницького була аварія – вибухнула квартира з хазяїном…

– Цікаво, продовжуй!

– За офіційною версією – вибух газу, – говорив Віктор уже не таким піднесеним голосом. – Але скоріше за все – вибуховий пристрій. Загиблий хазяїн – полковник штабу прикордонних військ…

– Коли ти все це з’ясував? – здивовано запитав Георгій.

– Та ось… зовсім нещодавно…

– Молодець! – несподівано для Віктора мовив Георгій. – Просто справжній ланцюжок вибудував. За якою адресою на Бастіонній був вибух?

Віктор відповів.

– Ну що, крига скресла, і знову в бік Печерська, – мовив задоволеним голосом Георгій. – Пізніше зізвонимося. Бувай.

Заховавши трубку мобільного в кишеню піджака, Віктор відчув тільки втому. Відчуття перемоги випарувалося.

Георгій – не дурень, а значить, його довіра до Віктора тепер під великим питанням. Віктор це чудово розумів. Якщо Георгій дізнається у дільничного дату його зустрічі зі стажистом – а це було вже майже тиждень тому, то хтозна, чим усе це закінчиться. Щоправда, справа зарухалася, можна сказати, прямо покотилася, набираючи обертів. Тепер треба було понишпорити серед знайомих і товаришів по службі загиблого полковника. Але чи дадуть Вікторові дозвіл на це? Адже поговорити з колишніми товаришами по службі Броницького йому не дозволили, і з колегами відставного генерала по президентській адміністрації теж. «Але одна справа – генерал, інша справа – полковник, – думав Віктор. – Шкода, що списали вибух на нещасний випадок. Якби відразу зайнялися ним як убивством, можна було б просто зайти в сусідній кабінет і подивитись у колеги-слідчого цю справу».

Постукавши в двері, зайшов Занозін.

– Грищенко живе на Подолі, але вдома його зараз немає. Я дзвонив.

– І що сказали?

– Дружина сказала, що немає, і не знає, коли повернеться.

Віктор замислився. Сидіти самому в райвідділі і тримати «на прив’язі» стажиста не хотілося. Так можна всю ніч прочекати, і в результаті – тільки не виспатися.

– Завтра о восьмій тут, – Віктор стомлено поглянув на Занозіна. – Сідаєш на телефон і не встаєш, поки не знайдеш цього старлея. Як тільки знайдеш – поїдемо з ним говорити!

Дорогою додому Віктор думав про свій сьогоднішній прокол. Треба було, звичайно, раніше сказати Георгію про вибух, але тепер уже пізно. Тепер потрібно було вирішувати, як усю цю інформацію подати логічніше, як пояснити його висновки про квартиру, що вибухнула, не залишаючи ані найменшої можливості Георгію зв’язати це з поїздкою Віктора в Москву. Але як це зробити?

Віктор зітхнув. Руки стомлено крутили кермо. Навіть ближнє світло фар машин, які їхали назустріч по Парковій алеї, дуже било по очах. Хотілося спати.

33

Квартира, яку зняв для Ніка та Сахна гер Хайнц, виявилася хоч і однокімнатною, але досить затишною. Двоє людей могли так розійтися по її кутках, що один одного їм було не видно, хоч як старайся. У ній не було ні коридора, ні окремої кухні. Просто відразу, зайшовши в двері, людина опинялася носом до носа з маленькою двоконфорковою плитою, робочим кухонним столиком із умонтованою в нього раковиною та низьким холодильником, утиснутим у простір між стільницею та підлогою. Праворуч і ліворуч без усяких дверей був житловий простір. Одне П-подібне світле приміщення з вікнами обабіч. Тільки одні двері – в душову-туалет – розташовані були праворуч, за «кухонним» кутком.

Будинок був вузький, триповерховий, і на кожному поверсі розміщувалося по одній квартирі. Їхня квартира була на другому.

На одній половині кімнати стояв дерев’яний стіл із двома стільцями, на підлозі лежав товстий пружинний матрац. На іншій половині – такий же матрац.

Оглянувши квартиру, Сахно стомлено знизав плечима.

– У нас із цього б трикімнатну нагородили, – сказав він. – А чого вікна без фіранок?

Тепер уже Нік знизав плечима.

Вони обидва натомилися. З Кобленца виїхали о дванадцятій, а зараз була п’ята, і знову мжичило. Їхали з пригодами – то лімузин глухнув на підйомах, то заїжджали кудись не туди, і знову доводилося розвертатись і шукати потрібну дорогу, звіряючи шлях зі схемою, яку намалював Нікові олівцем готельний старий, що працював там, здавалось, якщо не три, то точно дві з половиною зміни.

І ось, нарешті, вони приїхали в Ойскірхен – невелике містечко на схилі великого пагорба. Знайшли свій будинок серед десятка однакових триповерхівок на околиці – виявляється, навіть у маленьких містечках буває околиця! Залишили на стоянці за будинком свій автокатафалк і піднялися з речами на другий поверх.

– Жерти хочеться, – замислено мовив Сахно. Підійшов до холодильника, відчинив, заглянув досередини.

– Порожньо!

– А ти хотів, щоб там і вино, і закуска були? – єхидно запитав Нік.

– Та хоч би закуска, вино можна й купити. У тебе, до речі, бабло ще є?

Нік не відповів.

Сергій насамперед поставив магнітофон – просто посеред столу.

– Я на цій половині, – сказав він, киваючи на матрац.

Нік зрозумів, що йому дісталася половина без столу. Сумно посміхнувся.

Раптом задзвонив телефон. Знайшовши його очима – той стояв на підлозі під стіною, – він підійшов і зняв трубку.

– Ну як улаштувалися? – запитав незнайомий голос.

– Тільки увійшли, – відповів спантеличений Нік.

– Відпочивайте, завтра – робота. Подзвоню о восьмій ранку.