Олена Печорна - Фортеця для серця

не робила, щоб спинити. Плакала, скавучала, дряпала кігтями, навіть кусалася, тому… і перепало мені неабияк. Не звик він, щоб хтось опирався…

Коли до тями прийшла, то ледь-ледь очі розплющила, озирнулася довкола: у кутку мати п’яна спить. Вона навіть не прокинулася. Уявляєш, яка п’янюча була! А його, батька, нема ніде. Було боляче, так боляче, що вити хотілося, голова гула, я тільки й змогла, що вилізти з хати й на животі до хвіртки доповзти, а там же снігу — вище небес. Холодно. Як у пастці. Годі підвестися.

Скільки минуло часу — не знаю, коли батько повернувся… До хати почвалав, навіть не зиркнув на мене, а я… уже поворухнутися не могла. Зовсім. Це так страшно, Лесю, лежати на снігу й думати. Тільки думати. А потім… дивно, і думати стало важко. Провалилася кудись, а відчуття таке, що полетіла…

Дівча замовкло, а згодом тонесеньким, немов свічка в церкві, голосом спитало:

— Вони її справді врятують?

Леся проковтнула сльози.

— Неодмінно.

— Мені головне, щоб урятували. Нехай я в той дитбудинок потраплю! Хай! Аби Людмила Миколаївна жила!

— Ш-ш-ш… Нікуди ти не потрапиш. У нас поживеш.

— Спасибі! Але… хто мене вам віддасть назовсім? Бабця Зоя хороша, але я їй чужа.

— Але мені не чужа.

— Правда? — Вічині очі блищали й нагадували два стиглі каштани, які луснули й в одну мить звільнилися від колючої оболонки.

— Навіть не сумнівайся. Хоч де ти опинишся, хоч де буду я, ми все одно найліпші подружки, еге?

Кіт унизу муркнув собі під носа. Ну от. Ще й розцілуйтеся, ну ж бо! Проте дівчатка на те уваги не звернули. Така його котяча справа — воркотіти, а в них справи важливіші, бо не так і просто вміти дружити.

* * *

Справи бувають різні. Усе залежить від статті обвинувачення, а стаття — від ступеня тяжкості завданих травм. Жителі Бувальців — хто як міг (на око чи на смак) — визначали отой загадковий ступінь. Адже цікаво, на скільки запроторять за ґрати Одновусого, а то замучив село своїми вибриками. Щоб не помилитися (чи з власної волі) сердешні жіночки навіть відвідували вчительку в лікарні.

— Молодесеньке яке!.. Ото б наробив горя, окаянний!

— Кажуть, що планували до обласної лікарні спершу везти, але стан був дуже важкий…

— Угу. Нетранспортабельна.

— Яка-яка?

— Ой, кумонько, не можна чіпати було.

— А тепер?

— Ніби легше. Кажуть, що голову зашили…

— Голову?

— Та тьху на тебе!.. Оту рану зашили. Кров спинили. Ніби ребро одне зламане.

— Ще й ребро?

— Отож!

— То це довго Людмили Миколаївни не буде. А як же школа?

До сільради запливла Валентина Йосипівна й поважно оглянула збіговисько:

— Як-як? На отій… молодій особі вчительські кадри в районі не вичерпалися.

— То хто буде?

— Хто-хто? Учителька. І не гірша від колишньої.

У цій своїй оцінці світило педагогічної думки була близька до істини. Учителька була не гірша, бо вчила добре, але не тільки дітей. З району рятувати становище зголосилася методистка — ще той зубр науки. Тіточка встигала геть усе підвести під програму і якусь чергову постанову. Тож за кілька днів такої активності перший ворог Людмили Миколаївни з таким щирим трепетом згадував молоду колегу, що вже не йойкав, а плакав гіркими слізьми й на кожному кутку в селі без упину зичив швидкого одужання.

Зичили того самого й діти. Уся школа сумувала за своїм світлячком. А Віці… сердешній оголосили бойкот. Леся підозрювала, що то була справа рук чи, точніше, язика Петра Зайченка. Ну, талант у хлопчини — створювати проблеми всім довкола.

Віці й так було несолодко. Неборака перший тиждень до школи не потикалася через нездоров’я, а кілька наступних ходила, немов на муштру, бо кожен наввипередки прагнув кинути в спину образливе «це вона винна». Леся зазвичай ніколи не втручалася в клімат колективу, найчастіше збоку спостерігала за думками учнівських мас, проте в цій ситуації втрутилася кардинально. Навіть давній приятель вітер не впізнав у цій розсердженій тигриці своєї ніжної художниці. Леся ладна була йти в бій мало не з кулаками, щоб тільки оборонити честь подруги. Однокласників узяв легкий шок: надто впевнений вигляд мала Леся, найкраще було б не чіпати її. Та що казати, коли навіть Петько прагнув обходити Віку десятою дорогою, якщо поряд була Леся. А Леся була поряд завжди й скрізь.

Дівчатка так звикли одна до одної, що засинали лише вдвох. Лесине ліжко вже й сумувати почало за господинею, бо малі тепер вмощувалися на печі, міцно обійнявшись. Усе робили разом: їли, читали, готували уроки, допомагали бабусі в господарстві, бігали до крамниці.

— Ти диви, як сестрички!

— Угу. Мої он ріднесенькі товчуться з ранку до вечора, а ці…

— Одне лихо до іншого тулиться.

— А й справді.

Та дівчатка мало звертали уваги на пересуди. Звикли до чужих поглядів, як звикаєш до того, що погода буває примхливою: то сонечко сяє, то сніг мете. Хоч зима мала незабаром скінчитися, а весна… вона обіцяла життя й кохання.

— Восьмого березня чекай від Миколки освідчення, — констатувала Віка, гріючи боки на печі.

Леся нітилася:

— Ще чого! Він мене й не згадує, відколи перейшов до школи в Степовому.

Віка пустила очима бісики:

— І не кажи! От тільки чомусь крутиться довкола бібліотеки, коли ти там малюєш. Це ж коли таким книголюбом став, спитати б?

Леся махнула рукою й зітхнула:

— Як же мені бракує Людмили Миколаївни… Тітка Дуся добра, вона дозволила бодай у бібліотеці малювати, але… то не те. Усі заходять. Я в куточку заховаюсь, а сама тільки те й роблю, що непокоюся: ану ж бабця побачить?

— Угу, — Віка опустила понуро плечі. — Ото б відвідати Людмилу Миколаївну, бодай одним оком побачити…

Леся замислилася.

— А попрохаймо Алісу Петрівну, щоб допомогла. Вона ж стільки торочить про добро й милосердя, нехай тільки спробує відмовити.

Віка аж підскочила, чим страшенно роздратувала Мурка, який саме вмостився спатоньки в ногах говорух.

— І як нам раніше таке на думку не спало?

— А раніше й не пустили б, бо стан був важкий. А тепер можна.

Можна їм. Ото понавигадують. І нащо в те місто потикатися? Учительці від того легше стане? Хоча… Кіт був змушений погодитися…. бо таки тямився на душевній терапії й багато чого помічав… От і сьогодні з