Пол Стюарт - Бурелов

У Живчика заскніло серце з жалощів. Лицар був зовсім сліпий. Присмерковий ліс відібрав у нього начисто всі чуття, відібрав розум, глузд, зоставивши тільки життя! Він ніколи не знатиме спочину. Ніколи не знайде супокою. Натомість лицареві судитиметься вічно продовжувати свої нескінченні пошуки. «Далебі, немає в Темнолісі немилосерднішої місцини, як оця, — подумав Живчик. — Я маю звідси виблудити! Я не дам цьому згубному Присмерковому лісові загарбати мій розум, зір… Я втечу».

Лицар, не чуючи жодної відповіді, сповнений жалю, відвернувся.

— Так близько, — прошепотів він. — Завше так близько, а проте…

Він тихенько свиснув крізь гнилі зуби, і зубощир-скрадайло почвалав до нього.

Крекчучи і пихкаючи, лицар видряпався знов у сідло.

— Я таки знайду тебе, Гарлініусе — вигукнув він своїм кволим, надтріснутим голосом. — Пошуки триватимуть вічно. Хоч би куди поніс тебе Вінчікс, ми з Болніксом подамося слідом.

Живчик затамував подих і стояв як у камені, аж поки лицар потряс у повітрі п’ястуком, щосили шарпнув повіддя і потрюхикав верхи, заглиблюючись у нетрі Присмеркового лісу. Золотаве сяйво не переставало яріти на його панцерній спині, аж поки він помалу-малу розчинився у бентежному розгардіяші світлотіней. Рипіння поволі завмерло, копіт зубощирових ратиць помалу вщух, зійшовши нанівець.

Аж тепер Живчик одвів дух, судомно хапаючи ротом повітря. Нараз він одчув гостре пощипування у плечі. Порожня рукавиця рудого лицаря ще й досі не попустила своїх лещат.

Розділ чотирнадцятий

Голосні крики, тихі шепоти

І 

На Багнищі

Скрид Пальцекрад поплескав себе по животі. Риби-болотниці, як завжди, огидні на смак, гіркі, костисті й глизяві, усе ж погамували голод. Він нахилився вперед і кинув кістки у багаття, де вони залускотіли і спалахнули вогнем, а голови та хвости шпурнув ласим до стерва білим воронам, які нетерпляче цибали навколо розбитого корабля, відколи в повітрі знялися перші султани диму — знак, що смажиться риба.

— Ось вам, любесенькі мої, — прорипів він.

Птахи галасливо гиркалися над недоїдками — дзьобалися, дряпалися, скублися до крові, аж поки одна по одній похапали уподобані кавалки і, шугнувши вгору, відлетіли геть, аби стеребити їх десь у затишку.

— Риби-болотниці, — пирхнув Скрид і сплюнув у вогонь.

Багато весен спливло відтоді, як Скрид уперше осів у безбарвній пустці, але він так і не призвичаївся до смаку їдла, що його пропонувало Багнище. Принагідно, певна річ, він живився провізією, яку приносили безталанні гобліни, тролі та всяка така інша братія, спершу їх завбачливо усмертивши. Але їхні запаси черствого хліба та сушеного м’яса навряд чи були кращі. Ні, Скрид марив харчем, що його він давніше споживав щодня — біфштекси з волорожини, тілдерові сосиски, печені снігуни… У нього потекла слинка, у животі забурчало.

— Може, коли-небудь, — зітхнув він. — Коли-небудь.

Він підняв ломаку і задумано поворушив нею останні червоні жарини кострища. Година цього ранку стояла ясна, безхмарна, з вітерцем-тиховієм — на відміну від попереднього дня, коли все небо збаламутив і сповнив грому швидкоплинний борвій. Він скидався на Велику бурю. А ще Пальцекрад згадав побачений тоді небесний корабель, згадав, як той стрілою летів за нею.

— Лови бурі, — промимрив Скрид і глумливо посміхнувся. — Якби вони тільки знали! — Він аж давився сміхом. — А втім, досі вони, звичайно, дещо вже затямили. Йолопи нещасні! — лайнувся він і закихкав іще голосніше.

Сонце в небі підбивалося все вище й вище. Воно пражило немилосердно — і над мочаристою тванню вилися, кучерявлячись, цівочки випарів.

— Що ж, пора, — промовив Скрид, утираючи губи рукавом. — Не сидіти ж тут цілий день!

Він тяжко підвівся, копнув ногою вологу твань, ляпнувши нею на жаристий присок, і оглянув обрій. Лице його розпливлося у широкій посмішці, коли він сягнув поглядом Присмеркового лісу ген за мрячним Багнищем.

«Хто ж буде наступний — ще один тютя, щасливий з того, що знайшлося кому переправити його через Багнище?» — запитав він себе і гиденько захихотів.

— Крупиночки-кровиночки! — прошепотів він. — Ось до яких послуг сверблять у мене руки.

ІІ

 У Палаці Найвищого Академіка

Вілнікс Помполніус заверещав із болю і сів, наче його правцем виправило.

— Недоумок! — галаснув він.

— Тисяча, ба мільйон вибачень! — зойкнув Мінуліс. — Я схибив.

Вілнікс оглянув зраненого пальця і злизав краплину крові.

— Дарма, — вирік він і всміхнувся. — Зрештою від того, що трохи поболить, іще ніхто не вмирав.

— Авжеж, мосьпане, — палко погодився Мінуліс.

Вілнікс сперся спиною на отоманку і заплющив очі.

— Можеш продовжувати, — підохотив він.

— Гаразд, мосьпане. Дякую вам, мосьпане. Умент, мосьпане, — запапляв Мінуліс. — І будьте певні, мосьпане, більше цього не повториться.

— Дай Боже, — буркнув Вілнікс. — Багато хто вхопиться за нагоду стати особистим служником Найвищого санктафракського Академіка, якщо це місце раптом звільниться. Чи ясно я висловлююсь?

— Кришталево ясно, даруйте мені такий сміливий вислів, — чарівно усміхнувся Мінуліс.

Страх як обережно він знову підніс кощаву руку і взявся до урваного манікюру. Найвищий Академік любив обпилювати кінчики нігтів, аж поки ті стануть гострі, як голка. Після цього чухмарити ними спину було куди приємніше.

— Мінулісе, — озвався за якусь часину Вілнікс Помполніус, не розплющуючи очей. — Чи ти коли-небудь сниш?

— Лише, коли сплю, — відповів манікюрник.

— Блискуча відповідь, — зауважив Вілнікс. — Зразу видно, які ми з тобою різні.

Мінуліс мовчки пиляв далі: Найвищий Академік не любив, як його перебивали.

— А я сню тільки наяву. — Він розплющив очі. — Я снив про це все, — він обвів розкішно опоряджене Святе святих широким жестом вільної руки. — І подумати лишень! Усі мої мрії-сни збулися!

Мінуліс кивнув головою.

— Для Санктафракської ради справжнє щастя — мати своїм членом такого мудрого і поважаного вченого як Найвищий академік.

— Свята правда, — поблажливо згодився Вілнікс Помполніус. — Та ба, опинившись на вершині успіху, я враз порозгублював усі свої мрії-сни.

Мінуліс співчутливо поцмокав язиком.

Нараз Вілнікс сів і, по-змовницькому заскаливши око, нахилився до нього.

— Хочеш відкрию тобі маленьку таємницю? — прошепотів він. — Після вечері зі Спілчанським головою та невеличкої дружньої розмови з отією тварюкою ночоблудом я почав снити знов. Чарівні мрії-сни, — стиха провадив він. — Палкіші за всі попередні!

ІІІ

 На задвірках Нижнього міста