Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. 📚 - Українською

Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

331
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр." автора Поліна Вікторівна Жеребцова. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 193
Перейти на сторінку:
Вони бояться. Тому що тьотя Аля росіянка, зовнішність слов’янська. Можуть убити.

Мансур подарував Ерикові на честь майбутнього дня народження військову сорочку. Ерик її носить. В Ерика день народження на початку березня.

Бабуся Тося залишиться сама. Вона квартиру стереже.

26.02.

Я до школи не ходжу. Горло болить.

Мама купила будильник. Ми поставили його на кухні. Будемо знати час!

Мені був прочухан через те, що ми з Хейдою крутили волосся на бігуді й не підійшли до вхідних дверей, коли туди постукали. А це були тьотя Аля та Юсуф. Вони по ключ приходили!

Сьогодні кричать і мама, і тьотя Аля на мене весь день.

Ерик навіть висловив припущення, що мене обов’язково слід покарати!

— Наприклад, замкнути саму в кімнаті й нікуди не випускати! — сказав Ерик задумливо.

І я ще йому симпатизувала. Думала, він — мій друг! А він он як! Бабуся Тося за мене несміливо заступалась, але тьотя Аля звеліла їй стулити рот. Моя найближча і наймиліша подруга — це Хейда. Хоч ми іноді й сваримось. Вона не зла і не підла.

Поля

27.02.

Прийшла від Ерика. Він сам покликав у гості. Удома були бабуся Тося, тьотя Аля, моя мама і він. Ерик їде в неділю. Щоразу невідомо, наскільки — може, назавжди.

Ерик відзначатиме свій день народження весело. Він сказав, що піде з друзями на дискотеку. Там будуть дівчата, які вміють танцювати на столі.

Я його не ревную. А може, просто брешу собі тому, що так легше.

Поля

02.03.

Займаю себе прибиранням і роботою. Торгую.

З Хейдою годую бездомне цуценя. Ми його переховуємо, щоб не вбили сусіди. Собак тут не люблять, убивають.

А в школі на моїй парті великими літерами хтось написав: «ПОЛІНА — РОСІЙСЬКА ТВАРЮКА І ПОВІЯ». Я стерла це, як могла, і закреслила пастою.

Дівчинка Арина, побачивши, як мене трусить, почастувала халвою. І сказала:

— Серед нас, чеченців, багато ідіотів. Але є й гарні люди. Мені дуже соромно за тих, хто це написав.

Поля

03.03.

Знову чіплялися хлопці з 10-го й 11-го класів. Говорили:

— Усі знають, хто ти! Не вдавай!

— А хто я? — спитала я.

— Росіянка!

— Хто це сказав?

— Усі знають. Батька немає, а мати в тебе росіянка!

— І що?

Отже, ти — наша рабиня! Ми будемо з тобою робити, що забажаємо!

— Ага, вже, — я про всяк випадок показала їм ніж, який ношу в чоботі. Ми ним удома хліб раніше різали. Старий ніж.

Але хлопці відсахнулись.

— Тільки зачепіть! — сказала я. — Будете знати!

Вони ще покричали на мене всіляку гидоту, але не полізли. Додому поїхала з Тиною. По неї на машині приїхав дідусь.

Поліна

04.03.

У бабусі Тосі двері у квартирі заклинило. Довелося вибивати. Допомагали сини тьоті Мар’ям і я.

Ще бабуся Тося їздила у свій будинок у мікрорайоні. «Господарі», які захопили його, кудись виїхали.

У школі десятикласники знову підсилали свою дівчину. Вона мені погрожувала. Типу, я повинна зрозуміти своє місце: «росіянки всі завжди — повії», підкорятись, і зі мною «все можна», інакше вони мене просто вб’ють.

Кассі боїться — до школи не ходить. Тина сама не втручається. У Сети бабуся захворіла. Вона не вчиться. На інших покладатися не можна. Боягузи.

Зі мною тільки старий ніж для хліба. Я пошила для нього чохол зі шматка шкіри. Ношу в чоботі. Якщо вони мене впіймають, то кинуть на землю. Але єдине, що я зможу зробити, — ударити хоч одного. І я це зроблю.

Весь час думаю: чи йти мені завтра в школу?

П.

05.03.

Ерик далеко, у Росії. Там ніхто не стріляє по будинках і людях, як у нас.

До школи ходити небезпечно. Вони не дають мені спокою. Сьогодні знову чіплялися. Хотіли потягти в машину. Ледве вирвалась.

Сиджу в бабусі Тосі у квартирі, у нашому під’їзді, на другому поверсі. Сюди ж до мене приходила Хейда. Їй скоро 12 років. Вона в школі вивчає арабську.

Мама пронюхала про подарунок на 8 березня. А я так люблю робити сюрпризи.

Поля

07.03.

Незрозумілий висип. Багато хто ним покрився. Все тіло в плямах. Дорослі кажуть, це зброю таку на нас випробовують. Начебто «експеримент». Плями з’являються, потім самі зникають. Мазі не допомагають. Так з 1995 року.

Мама посварилася з бабою Тосею. Через те, що та не прийшла вчасно й мені довелося сидіти стерегти її квартиру.

Баба Тося боїться залишати квартиру без когось. Адже зайдуть і захоплять! Якщо стукають у двері (а стукали, і не раз), я по-чеченськи питаю:

— Хо міл ву? (Хто там?)

Бандити тоді йдуть. Думають, що цю квартиру вже захопили.

Мені снилися страхіття. Усю ніч. Мені снилося, що я в полоні і мені відрізають голову. Куди ніч, туди й сон! Приказка така — щоб не збулося.

15.05. Нам б’ють двері кулаками і дзвонять у дзвінок. Я питаю: хто там? Мені відповідають якісь хлопці:

— Відчиніть! Негайно відчиніть!

Знають моє ім’я. Хто їм сказав? Я, зрозуміло, не відчинила і навіть близько підходити не стала: були випадки, коли стріляли крізь двері. Побили наші двері й пішли.

Чиї це витівки?! Я скоро зовсім з глузду з’їду в цьому пеклі!

Поля

08.03.

Ще вчора я подарувала мамі шоколад і печиво. Хейда поїхала до свого батька.

І дуже погана новина. Син тьоті Мар’ям, Юсуф, знайшов нашого кота Мишка в підвалі під будинком. Хтось котові перерізав горло ножем. А потім, мертвого, його вже кинули в підвал. Кажуть, востаннє кота бачили в під’їзді, коли там були хлопці з чеченської родини із другого поверху.

Поля

09.03.

Приходить зараз дівчинка Лунет і каже:

— Там тебе один хлопець кличе. Вийди!

Я дуже здивувалась і, звичайно, не повірила. Питаю:

— Який іще хлопець?

Лунет відповідає:

— Я його не знаю.

Зачинила свої двері. Напевне, це ті хлопці, які вже ломилися.

Усе ж таки я сподівалася, що тоді хтось зі знайомих бешкетував, а виявляється, все значно гірше, ніж я припускала. Ці люди підіслали Лунет, дурненьку пліткарку. Отже, хочуть мене виманити.

Я припала до дверей і почула їхню розмову з нею. Вони питали про мою маму: коли вона приходить із ринку? Чи буває вдома мій вітчим-чеченець? Коли хтось із наших сусідів почав спускатися з верхніх поверхів і загримів відрами, хлопці миттю вшилися, попрощавшись із Лунет. За голосами їх було четверо-п’ятеро. Вони дорослі.

Уже був випадок у будинку

1 ... 35 36 37 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."