Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

в них народжується дитина, усі янголи приходять на неї подивитися!

— Яка дитина?! Кому вона потрібна?! Мати б’є її лінійкою, якщо вона не прибирає ящики з зошитами, а в школі її називають «гаскі хак»! — зненацька випалила я.

Хейда засміялася:

— Та ти жартуєш!

Але я не жартувала. Нема ніякого кохання! Нема! Та й кому воно потрібне, те кохання? Хейда дурненька одинадцятирічна дівчинка. Бути б і мені, як вона. Але, на жаль…

Ах, навіщо нам Шекспір розповів про Джульєтту?

12.02.

Учора в класі в мене стілець відбирали. Малка та Лінда. Їм допомагав Хасик-забіяка. Побилася з ними. Перемогла. Але в бійці старий дерев’яний стілець хруснув і повністю зламався.

У школі стільців мало. Залізних стільців майже не лишилось, а дерев’яні поламані, і кожен підписаний. Ножами ім’я своє діти пишуть. Потім, якщо стілець пропаде, легко знайти. Ремонт у школі багато років не робили. У мене тепер і стільця немає. Сиджу на підвіконні. То на вчителя гляну, то вниз із третього поверху. Так уроки й минають.

15.02.

Учора на годину дали світло. Подивилася кіно «Дракула». Усю ніч не спала. Боялася заплющити очі.

У школі до мене колишня соратниця Заїра підкотила. Відтоді як новина про кохання Маги пронеслася школою, вона зі мною не розмовляла, а тут підійшла.

— Давай, — каже, — з’ясуємо, хто буде з ним!

— Що? — питаю. — Ти збожеволіла?!

— Ми будемо битись! Ти і я! Хто переможе — той і з Магою!

— Я взагалі не з ним. Я сама собою.

— Будемо битись!

— Потренуйся спочатку, — кажу. — Як я буду з тобою битись? Я йогою і зарядкою щодня займаюсь. А ти?

Заїра замислилась. А тоді образилась:

— Сама ти жалюгідна!

І втекла.

Бандитки з «шістки» залізли на парти з ногами і сиділи — розповідали непристойні анекдоти. Веселили Лур’є-Левицю. Вона, як завжди, була вдягнена в костюм із короткою спідницею. Волосся довге, очі незмигні. На вигляд років п’ятнадцять із гаком! Що вона робить у нашому 7-му класі?! Начебто дитина юристів. Більше нічого про неї не відомо.

Вона дивилася на своїх дівчат, примружвши очі, і тільки кивала їм, навіть не усміхаючись. Малка, Лінда, Німа, Міла та Яха дуже старалися її розсмішити.

16.02.

Помирилася з Хейдою! Ми разом ходили на городи по воду. Інакше нема чого пити. Потрібно і на суп принести води, і щоб помитися. Через те що потрібно було наносити води, ми не пішли до школи. Походи по воду займають по п’ять-сім годин. Холодно. Черги великі. Набираємо на городах. Там із труби помалу вода тече.

Лунет натякала, що Хейда в мене «служниця» — бо ходить усюди зі мною. Але посварити нас іще раз їй не вдалося!

Поля

17.02.

Зробила млинці! Три години над пічкою стояла. Газ дали!

Понесла млинці до тьоті Алі, Ерика й бабусі Тосі. А вони навіть не скуштували! Кажуть:

— У тебе млинці на простій воді й без цукру. Ми на молоці робимо! Цукор і масло кладемо!

Я так старалася. Зробила з того, що було. Дуже прикро.

У школі грала в хованки з Тиною та Сетою. Холодно. Шибок немає. Уроків зазвичай усього два-три. Ми ховалися в порожніх кабінетах.

Усі бояться, що буде землетрус. Я хочу жити.

Поля

18.02.

Патошка зранку з’явилася. Дружити. Вочевидь, їй сподобалось у нас. Учора заходила, внюхавши млинці. Я до неї причепилася з йогою, стала книжку показувати. Вона про йогу знати нічого не знає. Аж раптом раз — і сіла в справжню позу «лотоса»! А це непросто!!! Я рік тренувалася!

20.02.

Учора дали електрику. На весь вечір! Дивилися фільм «Титанік» у бабусі Тосі. По її старому телевізору. Тепер це мій улюблений фільм. Я плакала, коли хлопець загинув, а дівчина врятувалася!

У Хейди сьогодні очі червоні, і вона погано бачить. Реве як корова.

Лунет собі руки подряпала в істериці, а Хава тримається. Тільки трохи плаче в хустку.

Патошка пробувала довести, що в кіно «все неправда», а Хейда сказала:

— Такий корабель насправді існував!

Патошка після цього стала задихатись і попрохала води.

Поля

22.02.

Була в школі. Ні з ким не побилася! Дивний день! Хейда й Патошка були в мене весь учорашній вечір. Лунет теж прибігала ненадовго. Пригостила їх хлібом із варенням. Вони бісилися, гралися. Зламали мамин гребінець! Ох і влетить же мені!

Ще до нас ломився місцевий бандит, друг Джима, Бауд. Вітчима вдома не було. Ми дверей не відчинили, тому що про цього бандита ходять дуже погані чутки. Він поштовхав наші двері і пішов.

23.02.

Сьогодні день виселення чеченців та інгушів із їхніх рідних земель у 1944 році. Це день скорботи! А в Росії — свято.

Електрики немає. Мама пішла на ринок.

Акбар і Юсуф, діти тьоті Мар’ям, знову думали, як би зробити, щоб електрика не гасла… Мрійники!

Я боюся, що стрілятимуть із різної зброї, як завжди буває в такі дні.

Дядька Адама і тьоті Айшат із другого поверху не видно. Вони виїхали. Річ у тім, що Адам сказав якимось людям, щоб вони попрохали командира Басаєва — сказали, що дядько Адам (алкаш і крадій) — бойовик. Начебто йому пенсію за це дали б. І люди пожаліли його і сказали Басаєву, що він — бойовик. А він, сволота, на тьотю Валю набрехав, що вона його «здала» російським солдатам, і ті його катували, і він втратив ногу.

Дядько Адам думав, тьотю Валю й Альонку вб’ють, а йому квартира та всі речі безкоштовно! Проте коли бойовики прийшли, втрутився інгуш, дід Ідрис, і його побили. А тьотя Валя й Альонка втекли. Бойовики захопили квартиру. Дідусь Павлик, батько дядька Саші, сховав тьотю Валю в себе вдома. Але бойовики ввірвалися до нього, хотіли розстріляти старого, лякали. У нього серце хворе було. Він помер.

А тьотя Валя й Альонка городами повзли вночі і потрапили в чужий багатий дім. Люди, які там жили, врятували тьотю Валю й Альонку. Вони теж були круті і з кулеметами. Вони залишили квартиру тьоті Валі собі, а їй допомогли виїхати з Чечні. Дядько Адам і тьотя Айшат одержали дірку від бублика. А ті, хто допомагав дядькові Адаму, відвернулися від нього.

Поля

25.02.

Була в Патошки. У них велика родина: тато, мама, бабуся й діти.

Тьотя Аля й Ерик знову поїдуть у Росію з Чечні. Вони виїжджають і приїжджають таємно. Про це навіть говорити й писати не можна.