Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— Пазурів, здається, не видно, — він зазирнув їй за спину. — Хвоста теж. Рота відкрий, ікла перевірю…

Ірка страдницьки звела очі до урочистого яскраво-блакитного неба.

— Усі хлопці геть тупі. Хіба я тебе про це питаю? — вона засунула руку до кишені рюкзачка й витягла дзеркальце. Ікла вона й сама відчує, якщо ті знову вилізуть, а от помаду справді треба перевірити.

Ірка обсмикнула білу блузку.

— Ходімо?

Богдан із сумнівом похитав головою:

— Не подобається мені все це! Я навіть пригледіти за тобою не зможу, ми ж на різних поверхах!

— Ще чого! Приглядати він за мною буде! За собою дивися!

— А навіщо за мною дивитись? — слушно заперечив Богдан. — У мене ікла-пазурі не ростуть і на чотирьох я теж не бігаю…

— То що ж мені тепер, усе життя вдома сидіти?! — обурилась Ірка. — Ти як хочеш, а я пішла!

Із незалежним виглядом закинувши рюкзачок на плече, вона подалася довкола шкільного будинку. Богдан, невдоволено бурмочучи, пішов за нею.

— Шостий «Б»! Тьху ти, ми ж уже сьомий! Сьомий «Б» сюди! Сьомий «Б»! — склавши руки рупором, репетувало високе кремезне дівча, цілком перекриваючи галас сповненого людьми шкільного подвір’я.

Ірка махнула рукою Богдану:

— Я до наших. А після занять побачимось.

— Ти все-таки будь обережною, — буркнув Богдан і, різко розвернувшись, рушив до компанії шестикласників.

Ірка знизала плечима. Дуже слушна порада, нічого не скажеш. Неначе обережність чимось їй допоможе.

— Сьомий «Б», сюди! — прямо в обличчя Ірці крикнуло дівча.

— Привіт, Наталко, ти чого горлаєш? Думаєш, ми за літо одне одного так забули, що не впізнаємо? — спитала Ірка.

— У нас новачки, — не прибираючи від рота складених рупором долонь, повідомила Наталка Шпак. — А вони твоєї морди, Хортице, ще не знають!

— Морди? — Ірка ледь стрималась, аби знову не полізти за дзеркалом. Але обмежилася тим, що провела долонею по щоці, відчула гладесеньку шкіру й на цьому заспокоїлась. — У мене, щоб ти знала, не морда, — відповіла вона й тихесенько, собі під носа, додала: — У всякому разі, зараз. Після твого крику новачки до нас навіть близько не підійдуть — галасуєш, як припадочна, ще, не дай Боже, на людей кидатися почнеш! Ти що, не можеш на асфальті написати — сьомий «Б»?!

— Хортиця натягла стильний блузон й одразу вирішила, що вона тут найрозумніша, — скривила губи в гордовитій посмішці Оксанка Веселко, перша красуня шостого, хоча ні, уже сьомого «Б».

— Це в тебе весь розум у блузці, а в мене він у голові,— поважно заявила Ірка, приєднуючись до звичної компанії дівчаток з її класу.

На задньому плані промайнуло незнайоме обличчя — схоже, це була одна з тих самих новачків.

— Звідки такий прикид, Хортице? — не могла заспокоїтись Оксанка, і в її погляді можна було прочитати погано приховані заздрощі. — Я таку спідницю в «Манго» бачила.

Ірка задоволено зітхнула. А Тетянка ще казала, що «Манго» — то відстій, і тягла до неймовірно крутого бутика, де їй мама зазвичай ганчір’я купує. Та хто б у Ірчиному класі міг упізнати спідницю з того бутика? А так повний порядок, у всіх дівчат очі по п’ять із половиною копійок.

— Матуся з Німеччини гуманітарну допомогу надіслала? — єхидно бовкнула Оксанка. І відразу ж заточилася, неначе її хтось сильно штурхонув кулаком під бік.

В Ірки миттю зіпсувався настрій. Не надто приємно визнавати, що весь клас чудово знає про всі твої проблеми. Зрозуміло, що в декого теж із батьками, як ото каже їхня класуха, недокомплект. У чотирьох батьки живуть окремо, а в Шпак навпаки, тільки батько й брат одинадцятикласник, тюхтій рідкісний. Але щоб і батько й мати невідомо де вештались — це тільки в Ірки. Можна сказати, рекорд класу.

— Це ти, якщо предки про тебе не подбають, без штанів залишишся. А я, між іншим, працюю, — гордо відповіла Ірка.

— А що тут поганого, коли про мене батьки піклуються? — відбивалася Оксанка. — І брючки класні купили. — Вона покрутила сідничками, демонструючи справді непогані чорні брючки. — І на море звозили. Бач, яка засмага — не те, що твоя, з бабусиного городу, по рукави футболки!

— Засмага в мене дуже навіть рівна, — злодійкувато роззирнувшись на всі боки — чи бува не дивиться хто з хлопчаків, — відтягнула комірець блузки Ірка. Оксанка її за дурепу тримає, чи що? Город можна й у купальнику полоти, між іншим, найкраща засмага виходить, до середини зими потім тримається. — Хоч у неї й немає часу цілісінькими днями на пляжі з боку на бік перевертатися, наче сосиска на сковорідці.

— Можна подумати, що ти так уже й круто працювала! — закопилила губу Оксанка. — Машину тепер купиш, квартиру в центрі.

— Ні, мабуть, на те й те мені не вистачить, а от на щось одне — без проблем, — зловтішно пирхнула Ірка.

— Годі нам мізки пудрити, Хортице! — Наталка підвела голову від величезної літери «Б», яку вона намалювала крейдою на асфальті. — Ти що, ціле літо банки грабувала чи наркотою торгувала?

— Чим треба, тим і торгувала, — знехотя буркнула Ірка.

Вона вже пошкодувала, що завелась із Веселко й ледь не бовкнула зайвого. Аби приховати своє збентеження, Ірка полізла до рюкзачка за помадою й почала вже вкотре підмальовувати губи. І відразу ж збагнула, що зробила ще одну помилку.

Погляди дівчаток так і прикипіли до золотавого тюбика справжньої й, мабуть, дуже дорогої фірмової французької помади, що її Ірці подарувала Тетянка на честь успіху «Іващенкової справи». Ірка побачила, як сестрички Яновські, перші шкільні пліткарки, багатозначно перезирнулися.

— Ірино, у пристойному товаристві вкрай некрасиво займатися своїм туалетом. Але якщо вже тобі так треба підмалювати губи, іди до туалету й підмальовуй там. Хоча у твоєму віці могла б і обійтися без цього, — в Ірки за спиною з’явилася монументальна постать Катерини Семенівни, класної керівниці сьомого «Б», більш відомої, як Баба Катря.

— У туалет за туалетом, — тихо гмукнула Оксанка.

— А ти, Веселко, теж зараз же витри помаду! — Баба Катря всім корпусом розвернулася до Оксанки. — У Хортиці це неподобство хоча б нормального рожевого кольору, а в тебе — не зрозуміло що! На воскреслого небіжчика схожа!

Ірка зиркнула на класуху із осудом. От якби ще й дорослі навчилися дотримуватись власних повчань. Баба Катря повсякчас повторює: «Не кажи те, чого не знаєш!», — а сама туди ж таки — воскреслих небіжчиків обговорювати пхнеться. Можна подумати, вона хоч одного бачила!

— Не можеш не фарбуватися — купи собі помаду як у Хортиці! — зажадала вчителька.

— Та я б і купила! — слізно заскиглила Оксанка. — Із задоволенням!