Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

проте якось приклав рушницю, бахнув трохи наосліп з обох стволів. Ух-х, повалився. Не зразу наважився й підійти ближче. Ну, але йому було вже досить...

— Облиш, людино добра, не по-мисливському це... Потемки шукати в молодняку пораненого одинця...— Лісничий незадоволено хитав головою.

Павел скрушно всміхнувся. Він ризикував, так захопився тим вепром, що зробив дурницю.

— Не можна так, хлопче, не можна...— І звернувся до Едека: — Нема нічого гіршого, як отакий поранений старий одинець. Він іклами на смерть може розірвати.

— Ви, дядьку, з досвіду знаєте, як воно з кабаном буває...

— А знаю, знаю. І ще раз кажу: треба бути дуже обережним, це не жарти! Я колись цілу ніч просидів на дереві, а мороз добрячий був, пальці на ногах тоді поодморожував... А через кілька років зробив таку ж дурницю, як тепер Павел. Ба, звір був ще далі від мене, на полі, метрів за двадцять, не менше. Я вдруге влучив, і непогано, а він усе-таки догнав мене, розірвав ногу так, що я місяців три лежав. Але я ще відскочив і трахнув його прикладом по голові. Мабуть, оглушив, бо він уже повалився на землю. А я для певності аж три кулі випустив у нього зблизька. О, який слід лишився...— Лісничий підтягнув холошу, зсунув шкарпетку.

Від кісточки аж до коліна тягнувся широкий білий шрам, ще й тепер завглибшки з добрий палець.

— Гарний урок, дядьку, бр-р-р! — здригнувся Павел.— Тепер я буду уважніший.

— Із звіром завжди треба бути обережним, бо ніколи не знаєш, що може трапитися. Старший лісничий розповідав мені історію з рогачем, тут уже, в Пішських лісах...

— З рогачем? — перепитав Едек.

— Так, із старим оленем. Та й з молодими буває, у яких роги ще не гіллясті...

— То що там з рогачем? — зацікавився Павел.

Почалися розмови на мисливські теми. Тепер лісничий уже менше полював, постарів трохи, роботи в лісі надто багато, та й дома її до гибелі. Більше жив спогадами. А Павел? Той тільки починав, тільки ставав на мисливську стежку і міг годинами слухати оповіді з полів і нетрів...

І Едек слухав з цікавістю, хоч не все розумів. Раз у раз лунали слова, яких доти він ніде не чув. Спочатку допитувався, а потім уже не хотів переривати розмови. І нарешті його огорнули лінощі. Умостився якнайзручніше на стільці, вдихав запах хвої, і йому було добре, спокійно. Очі сонно злипалися. Хлопець усміхнувся. Тут він рано лягав спати, о десятій годині. Не порівняти з Ольштином, де життя ще тільки починалося, коли надворі смеркало, і ніч завжди була надто коротка...

І раптом хлопець засумував за тим буйним, незвичайним ольштинським життям... За тим часом, коли він тинявся по місту, перепродував під кінотеатром квитки, за гарними дівчатами. Ех, погуляв би він оце з дружками, поскандалив би, може б, затіяв бійку. А в Сумах тут надто одноманітно, спокійно. Згадав снігову бурю... Так, але ж то зовсім інше, тут людина безпорадна, як вона може боротися з шаленством завірюхи? Тоді як життя великого міста має свої принади, воно спокушає небезпеками, з якими чи то головою, чи принаймні кулаками можна зарадити собі. Та ще коли вип’єш одну-другу чарку під оселедець в олії або корнішон... Ех, гуляли там, гуляли!

Якось інакше, зверхньо, подивився він на товариство, що зібралося в домі лісничого. Як мало знають ці люди про життя. Ще лісничий, він багато бачив, а решта? Спокійний, хворобливий Метек, дитинний Міхал, та навіть Павел, хоча по ньому видно, що він уже дечого скуштував. Але тепер утріскався в дівчину, думає женитися, пропащий хлопець... Або Кульчик, сидить, певно, в батьківському домі, пише якісь там вірші. І що він може знати про кохання, з отим своїм обличчям-картоплиною і пишномовними віршами, схожими на романтичні дурниці? Влюбливий, але в його коханні більше зітхань і нудотних сліз, аніж чоловічої пристрасності. Попав би він до бувалих дівчат — отоді пройшов би школу кохання. Хоча хто знає, може, таке кохання, як у Кульчика, варте більше, аніж легковажні шури-мури з розбещеними дівками? Адже і йому, бувало, хотілося якогось чистого, красивого кохання. Тільки чи варто насправді отак кохати? Перед ним чітко вималювався дівочий образ. Віка, непогана, до того ж надзвичайно граціозна. Струнка постать, довгі і сильні ноги. Ну й що з того? Віка, Віка. Здається, язиката, задерикувата, а насправді — ходяча цнота, як і все тут навколо. До такої і не підступишся без шлюбних обручок. Чорт надав! Усе це — і містечко, і село, і лісництво — лежить, закинуте десь на краю світу, далеко від гамору інших міст і сіл, але воно таке провінційно монотонне і таке нудне у своїх романтичних мріях. З одного боку, тут нібито з найменшого приводу починають бійку, а з другого — дівчина боїться вийти з хлопцем погуляти, бо місцеві відьми ославлять її. Чудернацький світ... якось він не дуже підходить йому, Едекові. Хоч воно й приємно. От хоча б сьогоднішній вечір. Немов у своїй сім’ї. Ялинка, колядки, тепло і доброзичливість. Хто знає, що ліпше?..

З роздумів його вивів гучний голос лісничого:

— Дивіться, вже дванадцята, коли тільки й час минув... Пора спати, у празник треба виспатись. Ковтнемо ще по одній, і годі, на сьогодні — кінець...— Він благоговійно наливав горілку в чарки, на дні яких червоніли ще рештки домашнього вина.

Гіркий, терпкий смак горілки, настояної на ягодах ялівця, зовсім протверезив Едека. Він з жалем глянув на недопиту пляшку, відчув бажання ще випити, одначе стримався. Чорт з ним, у нього в кімнаті є півлітра, вони з Міхалом хильнуть по скляночці...

Хильнули. Міхал спочатку відказувався,— він, мовляв, не звик, рідко п’є,— та коли Едек висміяв його — перестав опиратися. Тим більше, що Міхалові подобався цей прибулець з великого міста. І тим, як він тримався між людьми, і як переживав усе, не кажучи вже про ту історію з трактором... Міхал з інтересом слухав його розповідь про поїздку до Карвіц.

— Ну, будь здоров, Міхал! — Едек підніс баночку з-під гірчиці.— Отож хата раптом спорожніла, всі ті дівки зникли, мов крізь землю провалились. А тут і мати чимчикує на кухню.; Ну, думаю, кепсько буде, треба держатися якнайдалі від дівчини, бо зараз почнуть умовляти женитись. А по правді, то мені таки хотілося цмокнути її, обняти. Вона нічого собі, та Віля... Та я одразу на мотоцикл і — подалі від усіх