Стівен Кінг - Стрілець. Темна вежа І

велике і криваво-червоне — вже почало хилитися до заходу, то все одно не здавалося, вперто просвічувало крізь розколину в горах праворуч від них, засліплюючи їм очі й перетворюючи кожну краплину поту на призму страждання.

Потім почалася меч-трава. Спочатку це були тільки миршаві пожовклі кущики, що з дивовижною живучістю чіплялися за неродючий розмитий ґрунт. Трохи вище вони поступилися місцем чортовому зіллю, спочатку куцому, потім зеленому й буйному… а тоді ніздрі залоскотав приємний запах справжньої трави, що росла впереміш із тимофіївкою в тіні перших карликових ялин. Стрілець помітив, як там, у тінистій гущавині трави, рухається щось дугоподібне й коричневе. Видобувши револьвера, він вистрелив і вбив кролика раніше, ніж Джейк устиг вигукнути від здивування. А наступної миті вже ховав револьвер у кобуру.

— Станемо тут, — сказав стрілець. Попереду зарості трави вели у хащі зелених верб — неймовірне, дивовижне видовище після випаленого стерильного безмежжя сланцевої пустелі. Там, мабуть, є джерело, а можливо, й декілька, та жадана прохолода, але на відкритій місцині все-таки краще. Кожен крок давався хлопчикові дуже тяжко. Крім того, в тінистій гущавині пущі можуть водитися кажани-кровососи, котрі заважатимуть малому спати, яким би глибоким не був сон. І якщо це вампіри, то жоден із них не прокинеться вранці… принаймні, не в цьому світі.

— Піду наберу хмизу, — сказав хлопчик.

Стрілець посміхнувся.

— Ні, Джейку, не підеш. Сідай-но.

Чиї це слова? Якоїсь жінки. Сюзанни? Він не пригадував. «Час — злодій, що краде пам’ять» — оці слова належали Ваннеєві, це він пам’ятав.

Хлопчик сів. А коли стрілець повернувся, уже мирно посопував у траві. На неслухняному чубі малого вмостився величенький богомол і здійснював обряд омовіння. Стрілець порснув від сміху (вперше за бозна-скільки часу), розклав багаття й пішов по воду.

Вербові хащі виявилися густішими, ніж він думав, і в непевному світлі сутінок тут легко було заблукати. Але він усе-таки знайшов криничку. З усіх боків її обсіли охоронці — жаби та квакші. Стрілець наповнив один із бурдюків… і принишк. Звуки, яких була сповнена ніч, породжували в ньому тривожну млість, чуттєвість, котру не здатна була збурити в ньому навіть Еллі, жінка, з якою він ділив ліжко в Таллі, — надто вже діловим було його ставлення до неї. Йому хотілося думати, що у цій зміні винне раптове звільнення від пустелі, через яке він утратив орієнтацію. Після всіх тих миль гнітючого сланцю м’якість сутінок навіювала мало не депресію.

Він повернувся в табір. Поки в казанку над багаттям скипала вода, оббілував кролика і приготував чудове рагу із залишками консервованих овочів. Потім розбудив Джейка й дивився, як той їсть — напівсонно, але жадібно.

— Завтра ми залишимося тут, — сказав стрілець.

— Але ж чоловік, якого ти наздоганяєш… священик…

— Ніякий він не священик. Не хвилюйся. Нікуди він не дінеться.

— Звідки ти це знаєш?

Стрілець не міг відповісти, тільки головою похитав. Він відчував це підсвідомо — нутром… але це було погане передчуття.

Після вечері він обмив бляшанки, що слугували їм тарілками (не перестаючи дивуватися з себе самого — як він може так марнувати воду?), а коли повернувся, Джейк знову спав. Стрілець відчув ті знайомі поштовхи в грудях, ніби щось там б’ється, то піднімаючись, то опадаючи, — пориви душі, що раніше асоціювалися лише з Катбертом. Вони з Роландом були одного віку, але здавалося, що Катберт набагато молодший.

Цигарка почала хилитися у траву. Він пожбурив її у багаття і дивився на те, як ясно горить жовтий вогонь, як різниться він од вогню чортового зілля. Повітря було дивовижно прохолодним, і стрілець ліг, повернувшись спиною до багаття.

Здалеку, крізь пролом, що вів у гори, до нього долинав нескінченний гуркіт грому. Стрілець заснув. І побачив сон.

ІІ

Сюзанна Дельґадо, його кохана, помирала в нього на очах.

Він дивився й не міг нічим зарадити, бо ж руки йому з обох боків тримали по двоє селян, а шию обхоплював товстезний іржавий нашийник із заліза. Насправді все сталося зовсім не так (його навіть не було там), але у сновидінь своя логіка, правда ж?

Вона помирала. Він відчував запах її присмаленого волосся й чув ритуальні крики: то виконували обряд закликання жнив. І бачив колір власного божевілля. Сюзанна, вродлива дівчина біля вікна, дочка конюха. Як тінь її зливалася воєдино з тінню коня, коли вона мчала Крутояром — казкове створіння з древньої легенди, істота дика й вільна! Як вони скакали разом через кукурудзяні поля! Тепер у неї жбурляли обгортками кукурузних кияхів, і обгортки займалися, не долітаючи до її волосся. «Згори й жнива нам принеси!» — скандували люди, ці вороги світла й кохання. Десь гидко хихотіла відьма. Рея — так її звали. А Сюзанна чорніла у полум’ї, її шкіра тріскалася і…

І що вона кричала?

«Хлопчик! — кричала вона. — Роланде, хлопчик!»

Він різко крутонувся, тягнучи за собою своїх поневолювачів. Нашийник врізався йому в шию, і він почув, що з горла йому рвуться назовні хрипкі, придушені крики. У повітрі ширився огидний солодкавий запах смаженого м’яса.

Хлопчик дивився на нього згори, з вікна, розташованого високо над жертовним вогнищем, того самого вікна, біля якого колись сиділа Сюзанна і співала старих пісень: «Гей, Джуд», і «Їдемо ми довгим шляхом», і «Безжурнеє кохання». Сюзанна, яка навчила його бути чоловіком. Хлопчик визирав із вікна, немов гіпсова статуя святого у соборі. З лоба стирчав гострий шпичак.

Стрілець відчув, як десь у найпотаємніших закутках його душі народжується притлумлений, хрипкий крик. Він піднімається вище й вище, і невдовзі стрільця поглине вир безуму.

«Нннннннннн…»

ІІІ

Вогонь багаття обпалив його, і стрілець, невдоволено скрикнувши, прокинувся. У темряві він блискавично сів, досі не в змозі виборсатися зі сну про Меджис, що душив його, неначе той нашийник. Неспокійно перевертаючись уві сні з боку на бік, він зачепив