Анджей Сапковський - Відьмак. Сезон гроз

підвівся, водив навколо нерозуміючим поглядом. Він побачив відьмака, відкрив рота. Глянув на своє забризкане кров’ю черево. Підняв руку. Побачив, що він у ній тримає. І почав кричати.

Ґеральт дивився на меч— Любисткову здобич із золоченим ефесом. Подивився на тонку шию чародія. На вени, що на ній набрякли.

Сорель Дегерлунд відліпив та здер кишки з руки. Він припинив кричати, тільки стогнав, трусився. Устав спочатку навкарачки, потім на ноги. Випав із куреня, розглянувся, закричав та кинувся навтьоки. Відьмак схопив його за комір, осадив на місці й повалив на коліна.

— Що… тут… — пробелькотів Дегерлунд, усе ще трусячись. — Що… Що стало… сталося?..

— Я думаю, що ти знаєш що.

Чародій голосно проковтнув слину.

— Як… Як я тут опинився? Нічого… Нічого не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю! Нічого!

— У це я швидше не повірю.

—Інвокація… — Дегерлунд схопився за обличчя. — Я займався інвокацією… Він з’явився. У пентаграмі, у крейдяному колі… І увійшов. Увійшов у мене.

— Певно, не вперше, га?

Дегерлунд захлипав. Трохи театрально— Ґеральт не міг позбутися цього враження. Жалів, що не впіймав енергумена раніше, ніж демон устиг того покинути. Його жаль— він це розумів— був дещо ірраціональним, розумів і те, наскільки грізною могла виявитися сутичка з демоном, повинен був радіти, що її вдалося уникнути. Але не радів. Бо тоді він принаймні знав би, що треба робити.

«Чому воно трапилося зі мною? — подумав. — Чому сюди не наїхав Франс Торквіль зі своїм загоном? Констебль не мав би докорів сумління чи каяття. Вимазаний у кров, упійманий із нутрощами жертви в кулаку чародій відразу отримав би петлю на шию та затанцював би на першій-ліпшій гілці. Торквіля не втримали б ні вагання, ні сумніви. Торквіль не думав би над тим, що жінкоподібний і скоріше худорлявий за поставою чародій жодним чином не зміг би так жорстоко розправитися зі стількома людьми, причому за час настільки короткий, що скривавлена одежа його не встигла висохнути та закоцюбнути. Що не зумів би він роздерти голими руками дитину. Ні, Торквіль сумнівів не мав би.

А я маю.

Хоча Цара й Пінетті вважали, що не матиму».

— Не вбивай мене… — стогнав Дегерлунд. — Не вбивай мене, відьмаче… Я вже ніколи… Ніколи більше…

— Стули пельку.

— Присягаюся, я ніколи…

— Стули пельку. Ти достатньо притомний, аби скористатися магією? Призвати сюди чародіїв із Ріссбергу?

— Маю сігіль… Можу… Можу телепортуватися в Ріссберг.

— Не сам. Разом зі мною. Без фокусів. Не намагайся вставати, залишайся на колінах.

— Я мушу встати. А ти… Щоб телепортація відбулася, ти мусиш стати поближче до мене. Дуже близько.

— Це ніби як? Ну, чого чекаєш? Витягай той свій амулет.

— Це не амулет. Я ж кажу: сігіль.

Дегерлунд розвів скривавлені поли дублета та сорочку. На худих грудях він мав татуювання— два перехрещені кола. Кола було всіяно крапками різного розміру. Було трохи схожим на схему орбіт планет, яку Ґеральт колись бачив в університеті Оксенфурта.

Чародій вимовив співуче закляття. Кола засвітилися синім, крапки— червоним. І почали крутитися.

— Зараз. Стань близько.

— Близько?

— Ще ближче. Майже притулися до мене.

— Навіщо?

— Притулися та обійми мене.

Голос Дегерлунда змінився. Його мить тому сльозливі очі паскудно запалали, а губи зловороже скривилися.

— Так, так добре. Міцно й чутливо, відьмаче. Наче я— та твоя Йеннефер.

Ґеральт зрозумів, що зараз буде. Але не встиг ані відіпхнути Дегерлунда, ані зацідити йому оголів’ям меча, ані хльоснути клинком по шиї. Просто не встиг.

В очах його блиснув мерехтливий проблиск. А відьмак умить потонув у червоному ніщо. У пронизливому холоді, у тиші, безформності та безчассі.

* * *

Приземлилися вони твердо, підлога з кам’яних плит наче скочила їм назустріч. Удар їх розділив. Ґеральт не встиг навіть добряче роздивитися. Відчув сильний сморід, запах бруду, змішаний із мускусом. Величезні та міцні лаписька цапнули його під пахви та за карк, товстезні палюхи легко обійняли біцепси: тверді, наче залізо, вони увіткнулися в нерви, у плечові сплетіння. Він увесь задерев’янів, випустив меча з безвладної руки.

Перед собою відьмак побачив горбуна з паскудною, усіяною виразками мордою, з черепом, укритим рідкими купками жорсткого волосся. Горбун, широко розставивши криві ніжки, цілився в нього з великого арбалета, а власне, з арбалести з двома сталевими, один над одним посадженими дугами луків. Обидві вони цілили в Ґеральта чотиригранні наконечники стріл завширшки добрі два дюйми та вигострені, наче бритви.

Сорель Дегерлунд стояв над ним.

— Як ти вже, напевне, зрозумів, — сказав, — ти потрапив не до Ріссбергу. Потрапив ти в мій притулок та обитель. У місце, де ми з моїм майстром проводимо експерименти, про які в Ріссберзі не знають. Я, як ти, напевне, знаєш, Сорель Альберт Амадор Дегерлунд, magister magicus. Я, чого ти ще не знаєш, є тим, хто заподіє тобі біль і смерть.

Наче здуті вітром, зникли удаваний переляк і награна паніка, зникло все, чим він прикидався. Там, на галявині вуглярів, усе було вдаваним. Перед Ґеральтом, що звисав у паралізуючій хватці сукатих лап, стояв цілком інший Сорель Дегерлунд. Сорель Дегерлунд тріумфуючий, переповнений пихою та нахабством. Сорель Дегерлунд, який шкірив зуби в злостивій посмішці. Посмішці, що змушувала згадувати про сколопендр, які пролазять крізь шпарини під дверима. Про розкопані могили. Про білих хробаків, що повзають по стерву. Про товстих м’ясних мух, що дріботять ніжками в мисці з юшкою.

Чародій підійшов ближче. У долоні він тримав сталевого шприца з довгою голкою.

— Я обманув тебе, наче дитину, там, на галявині,— процідив він. — І ти виявився наївним, наче дитина. Відьмак Ґеральт із Рівії! Хоча інстинкт його не обдурював, не вбив, бо не мав упевненості. Бо він добрий відьмак і добра людина. Сказати тобі, добрий відьмаче, ким є добрі люди? То ті, кому доля поскупилася дати шанс скористатися з благ буття поганим. Або ж такі, які той шанс мали, але виявилися надто дурнуватими, аби ним скористатися. Неважливо, до якої групи належиш ти. Ти дав себе обманути, потрапив у пастку, і я гарантую, що ти не вийдеш із неї живим.

Він підняв шприц. Ґеральт відчув укол, а відразу після нього— палаючий біль. Біль пронизливий, такий, від якого аж очі туманилися, усе тіло напружувалося; біль настільки жорстокий, що він тільки величезним зусиллям стримався від крику. Серце почало битися, наче шалене, при його звичайному ритмі, рази в чотири повільнішому від звичайного людського пульсу, а це було неабияке диво. В очах йому потемнішало, світ навколо закрутився, розмазався, розплився.

Його тягли, блиск магічних куль танцював по необроблених стінах та стелі. Одна зі стін,