Іоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Ти ж не думаєш, що в мене анорексія? Ти що, зовсім дурна? Я просто дотримуюся дієти! І я зовсім не збираюся ставати аноректичкою! Я ж знаю, що це таке, вони психічно хворі! Хочуть померти! А я лише прагну схуднути! Ще трішечки, а тоді скажу собі «стоп».

— Скільки ти зараз важиш?

— Дай мені спокій! Усі до мене причепилися, навіть ти! Годі з мене! — Наталія розлютилася, і вже зовсім не раділа Лінчиним відвідинам. — Мати без кінця ходить і за мною стежить, і підсовує весь час то бутербродика, то йогуртик! Я маю право важити стільки, скільки хочу? А вона краще б зайнялася собою й своїм змарнованим шлюбом, а мені дала спокій!

— Вона за тебе хвилюється. Як і я.

— Бла-бла... Слухай, я розумію, що моя стара не вірить мені, але ти? Я ж тобі кажу, що в мене все під контролем, і я не вийду за певні межі. Бодай ти могла б залишити мене в спокої. Ось глянь.

Наталія підняла блузку й попустила пасок джинсів.

— У мене був тут жирок, і складочки, і мені вдалося їх позбутися, — запхнула пальці під пасок і показала, скільки утворилося місця. — Дивися, джинси лежать вільно. І я ніякий не скелет, я справді добре виглядаю.

— Але ти ж не мориш себе голодом? Ти ж знаєш, що потрібні білки, вітаміни, ти ж мусиш пам'ятати бодай зі шкільних уроків.

— Ти верзеш дурниці, як моя мати. Певне, що я не морю себе. Я просто менше їм. Не вживаю хліба, не їм тістечок, цукру, вуглеводів. Тільки нежирне біле м'ясо, курятину, рибу, замість хліба — хрусткі хлібці, нежирний сир. Овочі, нежирний йогурт, — перелічувала Наталія.

Звісно, це була неправда, бо останнім часом вона майже нічого не їла. Знежирений йогурт ще може й так. І трохи овочів. Редиску або моркву. Їх можна було хрумати без кінця й мати ілюзію, наче щось їси, а калорій вони містили мало. Решта із цього списку практично не існувала. Тобто існувала, але виключно в оповідях. Однаковісіньких для мами й тепер для Лінки.

— І я не дуже розумію, чому ви створюєте із цього таку проблему. Адже моє тіло належить мені, правда? Якщо я хочу схуднути, то маю право, га?

Лінка замислилася. Може, подруга має рацію? Може, до неї справді чіпляються. До того ж, по телевізору й по радіо без кінця в чомусь переконували, у результаті люди вже розучилися думати самостійно. Сама собі Лінка зізналася, що плаский живіт подруги справив на неї неабияке враження.

— Окей, може ти й права, — погодилася вона. — Просто як начитаєшся про цю анорексію, то потім усіх підозрюєш.

— Не всі, хто вживають алкоголь, відразу стають алкоголіками.

— Так, маєш рацію. А як там твоя школа для обраних? — тепер Лінка навмисне змінила тему.

— Та... трохи важко, — відповіла Наталія. — Якщо ти вже так мною переймаєшся, то краще тим, чи перейду я до наступного класу.

— Аж так усе погано?

— Ну, та не добре ж.

— Але ж ти завжди так гарно вчилася.

— Там усі гарно вчаться. Я тепер середнячок. А вчителі знай закручують гайки. У тебе в класі якісь вундеркінди є?

— Ну, у цьому ні, бо це ж мистецька школа. Кілька моїх однокласників вчаться непогано, але вони не зубрилки. А от у гімназії одна така була. Її звали Ліліана Чарнецька. Гадки не маю, чому вона потрапила до нашого класу, це справді дивно. Здається, її мама вважала, що краще опинитися в слабкому класі в сильній гімназії, ніж у сильному класі в слабкій гімназії. А може, їй просто хотілося, щоб донька завжди була кращою? Так чи сяк, а вчилася вона класно. І ще такий собі Ришард, але він просто був неймовірний розумник. Справді все знав, особливо, якщо йшлося про історію чи політику. Тут він був просто поза конкуренцією.

— Ну, а тепер уяви собі клас, половина якого складається з таких-от Ліліан, а решта — з таких Ришардів. І як би ти в такому класі почувалася?

— Та ну, забудь. Ти ж знаєш, яка я. І я зовсім не прагну бути зубрилкою чи здаватися дуже розумною.

— Та ні, ти розумна, але...

— Інші речі цікавлять мене дужче, ніж знання.

— Саме так. Але, уяви собі, що навіть для мене це виявилося важко, — зітхнула Наталія. — Мені здається, що я весь час мушу доводити, що я не дурна й узагалі не тупіша за інших. У старій школі, коли я чогось не розуміла, то піднімала руку й просила вчительку пояснити. Ще й решта класу вдячна була, бо й вони чогось там не допетрали. А тепер якщо я чогось не тямлю, то боюся, що я така одна. Розумієш? І ці погляди, сповнені співчуття... Це нестерпно. І вічні розмови, хто в якій олімпіаді братиме участь. У чомусь треба брати, бо інакше з'їдеш.

— А самі уроки тобі щось дають?

— Деякі... Може, я просто не настільки розумна, як це всім здавалося. Може, усі ці мої мрії про медичний насправді безглузді? У цій школі я усвідомила, що я нуль, ніхто.

— Що ти таке кажеш? — тепер Лінка перелякалася ще більше, ніж під час розмови про дієти. З Наталією справді коїлося щось погане. — Слухай, це минеться, ти звикнеш!

— Можливо.

— А як Марцін?

— Ніяк. Я з ним не спілкуюся.

— Ну, але... як ти себе почуваєш із цим? — Лінка підсунула до себе чашку й зробила великий ковток. Какао було таке смачне й так чудово розігрівало.

— Ніяк, — повторила Наталія. — Спершу я думала, що ми знову будемо разом, але тепер переконана, що це не має сенсу. Не можна двічі увійти до тієї самої ріки, правда?

Гіркота в її голосі знову якось налякали Лінку. Наталія справді здавалася іншою. Щось її змінило, але що? Або: що найдужче на неї вплинуло? Школа? Ця історія з Марціном? Розлучення батьків? Дієта? А може, усього разом виявилося просто забагато?

— Шкода, — сказала Лінка. — Я Марціна маю на увазі. Мені він завжди подобався.

— Але ж того цвіту скрізь півсвіту, хіба ні? — відповіла Наталія. Гірко, знову так гірко. Жовч у її словах і тоні, здавалося, отруювала все