Артем Чапай - Понаїхали

iмейли, вказанi на «Лелеках». Вiдповiдi вiд жодного так i не прийшло.

Пiсля цiєї баби на велосипедi Оля не витримала. Пройшла з сумками з «Конада» повз вiа Меркурiо, сiла на бетонну лавочку на набережнiй i подзвонила Брунi, щоб наполягти-таки на своєму вихiдному в недiлю:

— Поїду в Рiмiнi. В нашу церкву.

— О, звичайно. Я приїду до мами. Ой, тiльки цього тижня не виходить. М-м-м, ой, вибач, наступного теж уже плани. — Бруна силувано засмiялась. — Я не помiчала, що ти дуже релiгiйна.

— О. Та я не дуже. Просто, може, знайду там когось iз наших, хто живе в Червiї.

— А. Добре. Я ж тобi замiну, на тi двi години, поки не знайшла.

Не дуже ти й шукала, подумала Оля.

Вертатися до бабiв не хотiлося. Затримаюся на п'ятнадцять хвилин, скажу, черга в «Конадi».

Подзвонила мамi. Оля вiдкрила тариф додому вiсiм євроцентiв на хвилину, так що могла нарештi поговорити нормально, не скоромовкою.

Говоримо, а мама все натякає на щось, натякає. Щось менi хоче сказати. Кажи вже прямо.

У Наталiї Сергiївни чухався язик. Нарештi вона знайшла привiд, коли донька запитала, чи онуки не забувають до неї заходити. Наталiя Сергiївна сказала:

— Та Сергiй уже мiсяць як у мене живе.

Оля ковтнула слину. Чогось такого вона несвiдомо чекала.

— Ма...

— Тобi ж твiй Юра нiчого не казав?

— Ма.

Наталiя Сергiївна сказала:

— Ти свого Юрочку вiчно захвалюєш, а вiн у тебе...

— Будь ласка.

— Та хiба я що кажу? Живiть собi, як хочете.

— Хiба ми так хочемо?!

— А я тобi завжди казала...

— Ма.

Наталiя Сергiївна цокнула язиком:

— Тiльки я не мала тобi про Сергiя казати.

— Але сказала.

— Олю, не вчи матiр.

— Ма. А чому? Що вiн?

— Я ж не маю казати. «Але сказала», — передражнила Наталiя Сергiївна. — Все, бiльше не скажу. У Сергiя й питай, — i вона єхидно додала: — Чи у Юрочки свого ненаглядного.

— Мама! — гаркнула Оля.

— А я тобi завжди казала...

— Перестань! А то бiльше не буду дзвонити.

— Ну так, ну звичайно. Як матерi, то можна й не дзвонити. А як Юрочцi своєму, вiд якого дiти тiкають...

— Ма, — i Оля схлипнула. — Ну тобi мене зовсiм не шкода, ма?

— Ну вибач, вибач. Оль... Ну вибач. Ото дурна баба. Нащо я тобi взагалi сказала.

Оля поверталася на вiа Меркурiо, й небо вже не здавалося їй яскравим. I не радувало, що сонце в таку пору року може пригрiвати. Шум моря не заспокоював, а здавався занудним. I вiтер бiльше не гладив по обличчю.

Чому менi має повiдомляти мама, а не Юра?

До вечора Олi здалося, що вона нарештi заспокоїлась. I вона подзвонила Юрi, але поки вимовляла своє запитання, вiдчула, що знов роздратована.

— Я не хотiв, щоб ти переживала, — сказав Юра в трубцi.

Це роздратувало її ще бiльше:

— Ну-ну. I що, цiкаво, ти ще приховав? «Щоб я не переживала»?

Юра прикусив кiнчик язика. Стиснув зуби, щоб стало боляче. Помовчав. Порахував подумки до десяти. А потiм усе-таки видав:

— А ти?

6

Клекотливими клинами вiдлiтають з рiдної землi мiгранти й заробiтчани, й довго ще вчувається, наче з далечiнi лине їхня тужна журавлина пiсня.

Колись спiввiтчизники скажуть про них: «Нашого цвiту — по цiлому свiту». Може, й не саме цими словами, але точно скажуть. А поки що їх оплачуть, бо рiдна країна не могла втримати, не вмiла цiнувати той цвiт.

Мудрий та мужнiй народ перед лицем зубожiння найбiльше цiнує своїх дiтей, бо вони — майбутнє народу. Матерi жертвують найцiннiшим — можливiстю бути поряд iз дитиною. Батьки розлучаються зi своїми синами та дочками, яких так люблять. Але чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом? Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять — зате виб'ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.

Отак i вийшло, що Марiя — миловидна шiстнадцятилiтня дiвчина, кров з молоком, карi очi-чорнi брови — познайомилась iз худорлявим сiмнадцятилiтнiм Адамом саме тодi, коли обоє мали виїжджати з Сомалi.

Родини Марiї й Адама зiбрали все, що могли. Складали не лише батьки, а й дядьки, тiтки, двоюрiднi дiдусi — збирали грошi цiлими кланами.

Їхнi клани були спорiдненi. Тому Адам у великому свiтi мав доглядати за Марiєю, як за сестрою.

Обох дiтей вiдправили лiтаком на Емiрати, там пересадка на Москву. В Москвi таких, як Адам iз Марiєю, зiбралася цiла група. Невiдомi органiзатори забрали в усiх документи, посадили в мiкроавтобус i повезли.

Адам пригадує, як їхали, потiм iшли кiлька днiв через гори. Останнiй перехiд був уночi. Зрештою нелегально потрапили у Словаччину. Тут пiдлiткiв-сомалiйцiв залишили самих: Європа. Ми своє виконали. Помахали їм ручкою, й мiкроавтобус поїхав.

Настав свiтанок, i у прикордонному словацькому мiстечку сидiли купкою кiльканадцять сомалiйцiв.

Через пiвгодини, звiсно, прийшли прикордонники. Назад через кордон переправляли вже вдень.

Так Адам iз Марiєю потрапили в пункт утримання. За колючим дротом провели рiк. Познайомились iз iще пiвтора сотнями таких, як вони. Затриманi з рiзних країн розмовляли мiж собою англiйською. Пункт утримання всi називали не iнакше, як prison.

Саме в пунктi утримання Адам i Марiя дiзналися про спiввiтчизника, який живе в Бiлому Саду. Коли через рiк їх обох випустили, вони перш за все поїхали у благодiйний центр допомоги бiженцям. Там їм допомогли офiцiйно податися на статус. Бо доти в обох тiльки й було документiв, що довiдка про рiк, проведений у «тюрмi». Обом досi не було вiсiмнадцяти.

Адам i Марiя спершу зробили ту саму помилку, якої часом припускаються не тiльки iноземцi: поїхали замiсть Бiлого Саду в Бiлу Церкву. Зрозумiвши помилку, повернулися до столицi. Грошей не залишалося. Довелося знову йти у благодiйний центр. За «позиченi» там грошi Адам i Марiя поїхали в Бiлий Сад.

У Бiлому Саду їх зустрiли «Бiлi вовки». Адама побили так, що перехожi мусили викликати йому швидку. Марiю принизили, зiрвавши з неї хустку.

Слабак я. Не змiг навiть нiгерочка вiдпиздити нормально. Тiльки тьолцi його хустку обiрвав. Приїхала до нас, то живи по-нашому. Да. Але так вiдмудохали пацанчика... Блiн, аж нудить, як згадаю його свiтло-коричневу шкiру з темно-фiолетовими плямами там, де