Чак Паланік - Бійцівський клуб

живи своїм дріб’язковим життям, але пам’ятай, я стежу за тобою, Реймонде Гесселю, і я радше пристрелю тебе, ніж спостерігатиму, як ти працюєш на гівняній роботі, платні за яку вистачає, щоб купити кавалок сиру й заплатити за телебачення.

А тепер я піду, тож ти не обертайся.

Це те, чого хоче від мене Тайлер.

Слова, що виходять із мого рота, — Тайлерові слова.

Я — рот Тайлера.

Я — руки Тайлера.

Кожен учасник проекту «Руїна» — частина Тайлера, і навпаки.

Реймонде К. К. Гесселю, вечеря смакуватиме тобі так, як ніщо не смакувало досі, а завтрашній день буде найпрекраснішим днем усього твого життя.

21

Ти прокидаєшся в міжнародному аеропорту Скай-Гарбор.

Переводиш годинник на дві години назад.

Маршрутний автобус привозить мене з аеропорту в середмістя Фінікса, і в кожному барі, до якого я заходжу, я зустрічаю хлопців зі швами довкола очних ямок, там, де вдавлена добрячим ударом шкіра луснула, потрапивши на кістку. У декого звернуті набік носи. Ці хлопці в барі бачать мене, помічають зморщену дірку в щоці, і нараз ми — немов рідня.

Тайлер уже тривалий час не з’являється вдома. Я роблю свою дріб’язкову роботу. Літаю від аеропорту до аеропорту, щоб подивитися на машини, в яких померли люди. Диво подорожей. Крихітне життя. Крихітне мило. Крихітні сидіння в літаку.

Усюди, де я буваю, я розпитую про Тайлера.

Якщо я таки знайду його, у мене в кишені водійські права всіх дванадцяти людських жертв.

У кожному барі, в який я заходжу, у кожному сраному барі я зустрічаю побитих хлопців. У кожному барі вони плескають мене по спині й пропонують пригостити пивом. Здається, ніби я вже знаю, до якого бару заходити, в якому барі відкрито бійцівський клуб.

Я запитую, чи не зустрічали вони хлопця на ім’я Тайлер Дьорден.

Питати, чи вони знають про бійцівський клуб, безглуздо.

Перше правило бійцівського клубу — не говорити про бійцівський клуб.

Але чи не зустрічали вони Тайлера Дьордена?

Ніколи не чули про нього, сер, кажуть вони.

Але, можливо, ви знайдете його в Чикаго, сер.

Либонь, через дірку в щоці, всі звертаються до мене «сер».

І підморгують.

Ти прокидаєшся в аеропорту О’Хара й сідаєш на маршрутний автобус до Чикаго.

Переводиш годинник на годину вперед.

Якби можна було прокинутися в іншому місці.

Якби можна було прокинутися в іншому часі.

Чому б не прокинутися іншою людиною?

У кожному барі, до якого ти заходиш, побиті хлопці пропонують пригостити тебе пивом.

Але ні, сер, вони ніколи не бачили цього Тайлера Дьордена.

І підморгують.

Вони ніколи раніше не чули цього імені. Сер.

Я запитую про бійцівський клуб. Чи є тут десь бійцівський клуб сьогодні ввечері?

Нема, сер.

Друге правило бійцівського клубу — не говорити про бійцівський клуб.

Побиті хлопці заперечно хитають головами.

Ніколи не чули про таке. Сер. Але, можливо, ви знайдете цей ваш бійцівський клуб у Сіетлі, сер.

Ти прокидаєшся в аеропорту Мейґз-Філд і телефонуєш Марлі, щоб дізнатися, що відбувається на Паперовій вулиці. Марла каже, що просто зараз усі мавпочки-космонавти голять собі голови. Їхня електробритва розжарилась, і тепер у всьому домі тхне смаленим волоссям. Мавпочки-космонавти випікають собі лугом відбитки пальців.

Ти прокидаєшся в аеропорту Сі-Тек.

Переводиш годинник на дві години назад.

Маршрутний автобус відвозить тебе до середмістя Сіетла, і в першому ж барі, до якого ти заходиш, бармен носить шийний корсет, через який голову йому задерто догори так, що бармену, щоб побачити тебе, доводиться скошувати очі на свій ніс, який скидається на розчавлений фіолетовий баклажан. Він шкіриться до тебе.

У барі нікого нема, і бармен каже:

— Вітаю! З поверненням, сер!

Я ніколи раніше не був у цьому барі, зроду-віку.

Я питаю, чи чув він ім’я «Тайлер Дьорден».

Бармен шкіриться, підборіддя його стримить з-понад білого корсета, і питає:

— Це якесь випробування?

Атож, кажу я, це випробування. Чи він колись зустрічав Тайлера Дьордена?

— Ви ж навідувалися минулого тижня, містере Дьорден, — каже він. — Хіба ви не пригадуєте?

Тайлер тут був.

— Ви тут були, сер.

Я ніколи тут не був до сьогоднішнього вечора.

— Як скажете, сер, — каже бармен, — та в четвер увечері ви заходили й питали, коли поліція збирається нас закривати.

Минулого четверга я всю ніч мучився безсонням, сам не тямлячи, сплю я чи ні. Я прокинувся пізно вранці в п’ятницю, знесилений, почуваючись так, наче не стуляв очей ні на мить.

— Авжеж, сер, — каже бармен, — у четвер увечері ви стояли на тому самому місці, де стоїте зараз, і розпитували мене про утиски з боку поліції, а ще питали, скільком довелося відмовити у вступі до бійцівського клубу, що збирається в середу ввечері.

Бармен обертається всім тулубом разом із шийним корсетом, щоб роззирнутися довкола, й каже:

— У барі нікого нема, нас ніхто не почує, містере Дьорден, сер. Учора ввечері ми випровадили двадцятьох сімох. Наступного дня після бійцівського клубу тут завжди порожньо.

У кожному барі, до якого я заходив цього тижня, усі зверталися до мене «сер».

У кожному барі, до якого я навідувався, всі побиті хлопці починають скидатися один на одного. Звідки незнайомець може знати, хто я?

— У вас на нозі, містере Дьорден, — каже бармен, — є родимка. Схожа на темно-червону Австралію з Новою Зеландією поряд.

Тільки Марла знає про це. Тільки Марла і мій батько. Навіть Тайлер не знає. Коли ходжу на пляж, я, сідаючи, завжди ховаю ту ногу під себе.

Рак, якого в мене немає, тепер скрізь.

— Всі учасники проекту «Руїна» про це знають, містере Дьорден, — бармен показує мені свою долоню, її зворотний бік, на якому випалено поцілунок.

Мій поцілунок?

Тайлерів поцілунок.

— Усі знають про родиму пляму, — каже бармен. — Це вже частина легенди. Блядь, та ти сам перетворюєшся на легенду, чуваче.

Я телефоную Марлі з номера свого мотелю в Сіетлі й питаю, чи між нами було… ну, розумієш що.

На тому кінці міжміського зв’язку Марла перепитує:

— Що?

Чи ми спали разом?

— Що!

Чи я коли-небудь мав… мав із нею секс?

— О Боже!

То як?

— Що «то як»? — каже вона.

Був у нас коли-небудь секс чи ні?

— Що ж ти за шматок лайна такий?

Був у нас секс чи ні?

— Я прибила б тебе.

То це значить «так» чи «ні»?

— Я знала, що так і станеться, — каже Марла. — Ти такий вітрогон. То любиш мене, то помічати не хочеш. То рятуєш мені життя, то вариш мило з моєї матері.

Я щипаю себе.

Я питаю