Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Сонце лагідно світило над подвір’ям, де за столом мовчки снідали Карім та Алія. Над ними співали пташки, шелестіло листя, пахло свіжим хлібом і м’ятою — але в повітрі висіла тривога. Вони сиділи поруч, але між ними мовби пролягла стіна. Напруга в їхніх рухах, у поглядах, яких вони уникали, у фразах, що зависали в тиші, була майже відчутною на дотик. Обоє знали: рани ще не загоїлися, хоч слова пробачення вже були вимовлені.

Карім відставив чашку, коли задзвонив телефон. Він глянув на екран — номер охорони з Йорданії. Відповів сухо, але наступної миті його лице зблідло, погляд став порожнім.

— Що? — прорізав повітря його голос. — Коли це сталося?… Хто вижив?

Алія тривожно підвела голову, але не наважувалась щось питати.

Карім повільно зняв слухавку від вуха. Його очі затуманились, пальці затремтіли. Він встав з-за столу, відсунув стілець так, що той грюкнув по камінній плитці.

— На Єрата напали, — сказав глухо. — Його охорону розстріляли… Він у лікарні… між життям і смертю.

Алія заплющила очі. Її серце стислося від болю. Вона знала, скільки значив Єрат для Каріма — він був не просто братом, він був тією ниткою, що тримала Каріма на межі людяності.

— Каріме… — прошепотіла вона, але він уже рішуче крокував до воріт, кидаючи через плече:

— Я маю бути там. Якщо я не встигну… — він не договорив і зник за рогом, де вже чекав вертоліт.

Алія залишилася стояти в саду, сама, дивлячись услід. Її серце калатало від страху за Каріма, за Єрата, за все, що могло змінитися після цього дня.

Вона знала: зараз вирішується не лише доля брата Каріма. Зараз на межі стоїть і його душа.