Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

шкода, – каже Гомес, – переконаний, що Клер була би дуже смачною.

– А цікаво, яка в канібалів кухня? – запитую. – А чи існує їхня канібальська книга з рецептами?

– «Сирі та приготовлені», – вставляє Шаріс.

Генрі заперечує:

– Насправді це не довідник. Не думаю, що Леві-Строс[34] надає хоч якісь рецепти.

– Ми могли би адаптувати якийсь рецепт, – каже Гомес, докидаючи собі ще курки. – Знаєш, як от: «Клер під білими грибами та паста під соусом „Марінара“». Або «Грудка Клер а-ля Орандж». Або…

– Гей, – перебиваю. – А що, коли я не хочу, щоб мене з’їли?

– Вибач, Клер, – серйозним тоном каже Гомес, – боюсь, заради суспільного блага, тебе потрібно з’їсти.

– Не хвилюйся, Клер. – Генрі піймає мій погляд та всміхається. – Коли прийде революція, я тебе сховаю у себе в Ньюбері. Ти зможеш жити у книгосховищі, а я годуватиму тебе снікерсами та чипсами з нашої їдальні. Тебе ніколи не знайдуть.

– А може, спочатку вб’ємо всіх юристів? – хитаю головою.

– Ні, – заперечує Гомес. – Без юристів узагалі нічого неможливо. Революція здується за десять хвилин, якщо там не буде юристів, які би поставили всіх по струнці.

– А мій тато – юрист, – кажу я. – Тож нас не можна їсти.

– Він неправильний юрист, – впирається Гомес. – Він заробляє багатіям капітал. А я, на противагу йому, представляю бідних знедолених дітей, я…

– Ой, заткнися, Гомесе, – нетерпляче перебиває Шаріс. – Ти раниш почуття Клер!

– Ні, в жодному разі! Клер хоче, щоб її з’їли на благо Революції, правда ж, Клер?

– Ні.

– Та ну?

– А як щодо категоричного імперативу? – запитує Генрі.

– Щодо чого?

– Ну, знаєш, золоте правило. Не їж інших людей, якщо не бажаєш, щоб з’їли тебе.

– А чи не думаєш ти, що світом насправді править закон: «З’їж ти, або з’їдять тебе»? – запитує Гомес, чистячи нігті зубчиками виделки.

– Переважно так. А хіба ти не є тим прикладом альтруїста? – продовжує Генрі.

– Звичайно, проте я дуже небезпечний псих. Принаймні, так вважають, – відповідає Гомес, удаючи байдужість. Проте очевидно, що Генрі спантеличив його. – Клер, – звертається до мене, – а як щодо десерту?

– Ой, Божечко! Майже забула. – Рвучко підіймаюся та, щоб не впасти, хапаюся за стіл. – Зараз принесу.

– Я тобі допоможу. – Гомес прямує за мною до кухні. Я на підборах; заходжу в кухню, перечіплююсь за поріг і вже майже падаю, проте Гомес устигає мене підхопити. Якусь хвильку ми стоїмо, притиснуті одне до одного, відчуваю його руки на своїй талії. Зрештою він мене відпускає. – Ти п’яна, Клер, – зауважує він.

– Знаю. Ти теж. – Натискаю кнопку на кавоварці, кава починає капати у чайничок.

Притуляюсь до столу й обережно знімаю з тістечок брауні целофан. Гомес стає позаду, дуже близько до мене, так близько, що його подих лоскоче мені вухо, й починає говорити, дуже тихо і спокійно:

– Це той хлопець.

– Що ти маєш на увазі?

– Той хлопець, про якого я застерігав. Генрі – хлопець, який…

До кухні заходить Шаріс. Гомес сахається від мене та відчиняє холодильник.

– Гей, – каже Шаріс, – чимось допомогти?

– Ага, візьми горнята для кави.

Ми швиденько витягуємо горнята, блюдця, тарілки та брауні і розставляємо їх на стіл. Генрі сидить з якимсь переляканим виглядом, наче очікує прийому в стоматолога. Сміюся. У нього саме такий вигляд, як був тоді, коли я принесла йому їжу в долину… проте він цього не пам’ятає, бо ще не був там.

– Розслабся, – кажу йому, – це лише брауні. Навіть я вмію готувати брауні.

Усі сміються і всідаються. Брауні виявляються трохи недопеченими.

– Брауні тартар, – кидає Шаріс.

– Харч для тих, хто бажає підхопити сальмонелу, – зауважує Гомес.

– А я завжди любив сире тісто, – заспокоює Генрі й облизує пальці.

Гомес скручує цигарку, підкурює і глибоко затягується.

Генрі: Гомес підкурює цигарку й відкидається на спинку крісла. Щось мене в цьому хлопцеві непокоїть. Можливо, його ставлення до Клер: ніби він її господар, а вона – його річ. Або ж його простакувате розуміння марксизму. Впевнений, що десь уже його бачив. У минулому? Чи майбутньому? Треба з’ясувати.

– Десь я тебе вже бачив, – кажу йому.

– Гм-м? Так, думаю, ми десь пересікалися.

І раптом я розумію де.

– Іґґі Поп у нічному клубі «Театр Рів’єра»?

Він ціпеніє.

– Так. З тобою була та блондинка, Інґрід Кармайкл. Я часто вас бачив разом.

Ми з Гомесом дивимося на Клер; вона ж пильно дивиться на Гомеса, який всміхається їй у відповідь. Вона відвертає погляд, не дивиться на мене.

– Ти ходив на Іґґі без мене? – рятує напруження, що дедалі наростало, Шаріс.

– Тебе не було у місті, – відказує їй Гомес.

– Я завжди все пропускаю! – Шаріс ображено надуває губки. – Пропустила Паті Сміт, а тепер вона вже не співає. Пропустила останнє турне «Talking Heads».

– Паті Сміт знову виступатиме у турне, – заспокоюю її.

– Справді? Звідки ти знаєш? – дивується Шаріс.

Ми з Клер обмінюємося поглядами.

– Просто так вважаю, – відповідаю.

Ми починаємо досліджувати музичні смаки одне одного і з подивом визнаємо, що обоє захоплюємося панком. Гомес вихваляється тим, що бачив «New York Dolls» у Флориді якраз перед тим, як Джоні Сандерс залишив групу. Я ж описую концерт Лени Лович, який мені пощастило побачити під час однієї з моїх подорожей у часі. Клер із Шаріс дуже збуджені тим, що за кілька тижнів «Violent Femmes» гратимуть у «Араґоні»; навіть устигли запастися безкоштовними квитками. Вечір поволі завершується, подальших планів уже не намічається. Клер проводжає мене вниз. Ми стоїмо у передпокої між зовнішніми та внутрішніми дверима.

– Вибач, – промовляє вона.

– О, та що ти! Було весело. Я зовсім не проти покуховарити.

– Ні, – продовжує Клер, оглядаючи своє взуття, – я про Гомеса.

У передпокої холодно. Обіймаю Клер, і вона горнеться до мене.

– А що Гомес? – запитую її. Якась думка застрягла у її голові.

– Все буде добре, – знизує плечима вона. І я піймаю її на слові.

Цілуємося. Відчиняю вхідні двері, Клер відчиняє внутрішні. Ступаю на тротуар та озираюсь. Клер усе ще стоїть там, у напіввідчинених дверях, і проводжає мене поглядом. А я стою з непереборним бажанням повернутися та обійняти її, підійнятися тими сходами разом із нею. Вона обертається й починає підніматися нагору; спостерігаю за нею, аж доки вона не зникає з поля зору.

Субота, 14 грудня 1991 року/ вівторок, 9 травня 2000 року (Генрі тридцять шість)

Генрі: Вибиваю ті всі дурощі зі здоровенного п’яного фраєра, який мав нахабство обізвати мене гомиком та ще й, аби довести свою правоту, спробував мене побити. Ми на алеї біля театру «Вік». З бокових дверей театру лунають баси «The Smoking Popes», а