В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

вечора. У Вестмінстері жив Сонні, і я помітив його за столом на кілька кіл ближче до центру сили — спроба «Кларка Ґейбла» забезпечити події схвальні відгуки у пресі.

Попри гамір у ресторані, де китайські офіціанти метушились у лабіринті бенкетних столів у своїх червоних куртках, у величезній залі панувала тонка меланхолія. Була помітна відсутність батька нареченої — його захопили разом з рештками батальйону, коли вони останнього дня обороняли підходи до Сайгона з заходу. На початку вечора Генерал прославив його у своїй промові, що розбурхала серед публіки емоції, сльози і тости. Усі ветерани пили за героя з відвертою й голосною бравадою, що допомагала приховати те, як незручно цього героїзму бракувало їм самим. Мусиш усміхатися і пити, коли не хочеш по шию зануритись у трясовину суперечностей — так сказав сумний огрядний майор, чия відрубана голова виступала як основна окраса столу. Тож я всміхнувся і залив горлянку коньяком. Тоді змішав «Ремі Мартен» з содовою для міз Морі, пояснюючи їй екзотичні звичаї, традиції, зачіски та моду нашого веселого народу. Я горлав свої пояснення, намагаючись перекричати голосний кавер-гурт, вокалістом якого був мініатюрний тип у блискучому блейзері. Він міг похвалитися завивкою глем-рокера, у стилі, запозиченому з перук Людовика XIV, але без пудри, і переступав з ноги на ногу на сяйливих золотих платформах, ніжно пестячи мікрофон і неоднозначно притискаючи його кульку до своїх губів. Гарантовано гетеросексуальним банкірам і військовим він страшенно подобався, і вони схвально ревли у відповідь на кожен кричущо-кокетливий рух таза співака в його вкрай тісних атласних штанях. Коли він запросив мужніх чоловіків танцювати на сцену, Генерал негайно запропонував свою кандидатуру. І поки він, шкірячись, витанцьовував з вокалістом під «Чорне є чорне», головну пісню бунтівного сайгонського декадансу, публіка радо вітала їх і нагороджувала схвальними оплесками, а вокаліст підморгував їм через плече а ля Мей Вест. Тут Генерал був у своїй стихії, поміж чоловіків і жінок, що цінували його або ж знали, що не варто озвучувати свою незгоду чи незадоволення ним. Страта — ні, нейтралізація — бідолашного огрядного майора так вдихнула в нього життя, що на похороні він виголосив йому майстерний панегірик. Генерал вихваляв майора як скромного чоловіка, що непомітно жертвував собою і завжди виконував свої обов’язки перед країною та родиною без жодної скарги, і все це лиш для того, щоб його життя трагічно обірвалось у безглуздому пограбуванні. Я фотографував похорон на свій «Кодак» і згодом відправив світлини своїй тітці до Парижа, а Сонні сидів у першому ряду і робив нотатки для майбутнього некролога. Після похорону Генерал сунув удові конверта з готівкою, яку взяв з операційного фонду, наданого Клодом, а тоді зупинився зазирнути в ліжечко, в якому спали Шпинат і Броколі. Говорячи про себе, я зміг хіба що пробелькотіти вдові, під вуаллю якої ховався водоспад сліз, щось загально годяще.

— Як усе пройшло? — запитав Бон, коли я повернувся додому.

— А ти як думаєш? — сказав я дорогою до холодильника, ребра якого, як завжди, складали батареї банок пива. Печінка була найзмученішою частиною мого тіла — після совісті.

Весілля зазвичай лише загострювали цю змученість, страждання посилював і вид щасливих, невинних наречених. Так, їхній шлюб може призвести до відчуження, подружньої зради, горя і розлучення, однак може дати їм тепло, вірність, дітей та радість. Я не маю жодного бажання одружуватися, однак весілля нагадують мені, від чого я сам відмовився. Отже, якщо на початку кожного весілля я крутий хлопець з дешевого кіно, час від часу пересипаю жарти цинічними коментарями, то під кінець я схожий на розведений водою коктейль — третина співу, третина сентиментальності і третина смутку. Саме в такому стані, коли розрізали весільний торт, я запросив міз Морі потанцювати, і тільки там, під сценою, впізнав одну з двох співачок, що по черзі заступали нашого спритного гейчика біля мікрофона. То була старша дочка Генерала, що жила в безпеці біля затоки Сан-Франциско, коли наша країна розвалювалася. У Лані майже неможливо було впізнати ту школярку, яку я бачив у домі Генерала в її ліцейні роки та протягом літніх канікул. У ті дні її досі звали Лан і вона вбиралася дуже скромно — у білий ао дай школярки, один з тих, що збуджували у багатьох західних письменниках мало не педофільські фантазії про юні тіла, вигини яких це вбрання відкривало, водночас не показуючи ані дюйма плоті, крім як над комірцем та під манжетами. Вочевидь, це вони сприймали як метафору всієї нашої країни, розпусної, однак самозаглибленої, що на все натякає, однак нічого не дає в разючій демонстрації скромності, парадоксальному підбурюванні до спокуси, захопливо хтивому виставленні стриманості на показ. Навряд чи хоч один належний до чоловічої статі мандрівний автор, журналіст чи просто спостерігач за життям нашої країни міг би втриматися і не написати про дівчаток, які їдуть до школи і з неї на велосипедах у цих тремтливих білих ао даях, — метелики, яких кожен західний чоловік мріяв би мати у своїй колекції.

Насправді Лан була пацанкою, яку Мадам чи няньці доводилося заганяти в цей ао дай щоранку. Своє бунтарство вона якнайкраще виразила в тому, що була відмінницею і заробила, як і я, стипендію у Штатах. У її випадку то був Каліфорнійський університет у Берклі, в якому Генерал та Мадам вбачали комуністичну колонію професорів-радикалів і революційних студентів, які тільки те й роблять, що спокушають невинних. Вони хотіли відправити її в жіночий коледж, де єдиною небезпекою була б лесбійська зваба, але Лан наполягала на Берклі й не подала документи до жодного з них. Коли батьки заборонили їй їхати, Лан погрожувала покінчити з життям. Ані Генерал, ані Мадам не сприйняли її погрози серйозно, поки вона не проковтнула жменю снодійного. На щастя, жменька в неї була невеличка. Підлікувавши її, Генерал уже хотів здатися, однак Мадам лишилася непохитною. Тоді Лан одного дня кинулася в річку Сайгон, хоча й обрала момент, коли набережна була повна перехожих і двоє стрибнули за нею, поки вона пливла у своєму білому ао даї. Нарешті Мадам теж здалася, і восени сімдесят другого року Лан полетіла до Берклі вивчати історію мистецтв — батькам здалося, що ця спеціалізація розвине в ній жіночу чутливість і зробить її придатною для шлюбу.

Влітку сімдесят третього та сімдесят четвертого додому вона з’являлася чужинкою в джинсах кльош і з пір’ям у волоссі, блузки туго, немов батут, натягувалися на її грудях, а дерев’яна підошва черевиків додавала кілька дюймів до її скромного