Інгеборг Бахман - Пора серця. Листування

Інґеборґ

97 {417} Пауль Целаи до Інґеборґ Бахман, Париж, 6.6.1958

Париж, 6-го червня 1958 р.

Тривожні часи, Інґеборґ. Тривожні, жахливі часи. А як воно може бути інакше: все це ж уже тут було. Зробити те чи те? Ми намагаємося дати відповідь, наважуємося на те або те, відчуваємо лещата.

Цими днями я, попри все, багато працював{418}, à fonds perdu[14]{419}. Переклав вісімнадцять віршів Мандельштама{420}, я надішлю їх Тобі найближчими днями. Закінчив також нову збірку віршів{421}. Усе це — до якого фінішу?

Вір своєму серцю, Інґеборґ, нехай воно буде пильним, завжди і скрізь.

І напиши мені кілька рядків.

Пауль

98 {422} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Париж, 25.6.1958

Понеділок, 23-го червня 1958 р.

Паулю,

я тепер у Парижі{423} (цього не знає ніхто) — та чи Ти також тут, а чи все ще в Німеччині{424}? Я маю поговорити з Тобою. Чи міг би Ти прийти в середу о 16-й годині до кав’ярні Жорж V.{425}, цієї миті мені нічого ліпшого не спадає на думку, це біля станції метро, яка також так називається. Якщо Тебе не буде цієї середи, я напишу Тобі ще раз і попрошу прийти іншого разу.

І не кажи, будь ласка, знайомим, якщо їх зустрінеш, що я тут.

Жизель, звичайно, я на увазі не маю.

У середу буде мій день народження; десять років тому ми святкували моє двадцятидвохліття{426}.

Коли Ти телефонував мені, я ще не знала, як усе відбуватиметься. Однак я знаю, що Ти намагатимешся зрозуміти мене, щоб прийти на поміч, порадою або безпорадно. Якби Ти тільки прийшов, подивився на мене хоч кілька годин —

Інґеборґ

Додаток: вірш «Куди нам вертати у громовиці троянд»{427}.

У громовиці троянд

Куди нам вертати у громовиці троянд,

коли терни освітлюють ніч, а гуркіт

листя, яке щойно принишкло в кущах,

женеться услід за нами.

99 {428} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Посвята в окремому відбитку Артюра Рембо, «П’яний корабель», Париж, червень 1958

Для Інґеборґ —

Пауль

Париж, червень 1958{429}

100 {430} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Неаполь, 16.7.1958

Неаполь, віа Ґенерале Парізі 6

6-го липня 1958

Паулю, я все-таки поїхала далі, до Неаполя{431}, з огляду на подальше «перебування»{432} у Мюнхені, і буду тут до кінця літа. Однак мені сумно, я байдужа до всього, де б не була. Я почала працювати й не хочу думати ні про що інше, як про роботу{433}, працювати, не підводячи погляду. Деколи мені видається, що буде війна{434}; з усіх новин та висловлювань, як ніколи, проривається зло й безумство. Що ми можемо ще зробити? Скажи. Я думаю в розпуці про Тебе, знову й знову про Тебе пополудні на Іль Сен Луї{435}, тоді було так, немовби ми були в рівновазі, під дощем, і нас не мусило забирати жодне таксі.

Я рада, що біля Тебе Жизель і дитина{436}, а Ти — біля них обох, — це захисток, наскільки тут може бути ще захисток.

А ми — ох, Паулю, Ти ж знаєш, і я не можу тепер дібрати для цього жодного слова, щоб висловити повністю все, що нас ще тримає.

Інґеборґ

101