Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

У рівному блиску космічних глибин, в тихому завмиранні перед таємницею світобудови, що поволі кружляє над моєю головою, я засинаю і стаю із цією світобудовою єдиним ­цілим.

* * *

Розмова з Аркадієм дивним чином додала мені рішучості та відчайдушності. Я утвердився в тому, аби пройти цей шлях до кінця. Я став більше придивлятися до знаків, які стали траплятися мені на цьому шляхові. У тому, що зі мною тепер відбувалося внаслідок поїздки на Зону, я тепер бачив не загрозу — я бачив діалог: люди і ситуації перетворювалися на живі слова, і я намагався прочитати їх, як інопланетне послання, відправлене вищим розумом, котрий послуговується для спілкування зі мною тими образами, емоціями і почуттями, що сидять у мені і знайомі мені. Я спілкувався з Зоною і Зона була схожою на нескінченний розумний океан, який повністю поглинув мене, вибудовуючи в своїй живій субстанції репліку мого життя, дублікуючи людей, пародіюючи і віддзеркалюючи мої вчинки, аби наштовхнути мене на роздуми. Я тонув у цьому розумному океані, і не бачив йому тепер ні кінця, ні краю. Де закінчувалася Зона, а починалося моє життя? І чи було ще тут щось моє — чи все, від початку до кінця, належало тепер з’явам Зони?

Відколи Смирна приїхала до мене, вона їла лише зі свого горнятка. Вона привезла з собою зовсім небагато речей, серед них — бокасту дерев’яну чашку і довгу десертну ложку, скоріш за все, поцуплену в «КофеХаузі». Я тільки тепер зауважив, що Смирна практично завжди їсть лише зі свого горнятка, а коли треба пити, вона миє його і наливає у нього каву чи чай.

— Ти користуєшся лише цим горнятком, — сказав я, сподіваючись підловити її на тому, що вона — посланець Зони, а відтак повинна мати якісь химерні неточності у своїй конструкції. — Чому?

— Воно мені подобається, — Смирна з підозрою глянула на мене, і я залишив її у спокої.

Цим вона нагадувала мені дервіша з його чашкою для подаянь. Іноді я запитую себе — хто ця дівчина? Ми практично не розмовляємо. Ми мало бачимося. Ми разом їмо, і далі я йду займатися своїми справами, а вона — зникає за своїми. Я не знаю до пуття, де вона живе і звідки вона. Не знаю, яке в неї минуле і чим вона займалася до цього. І, щиро кажучи, боюся щось розпитувати у неї. Мене влаштовує все, як є. Я не хочу, щоб ми зблизилися ані на крок. Ми просто почали жити разом, проте кожен на своїй території. Без зобов’язань, без жодних обіцянок. У цьому була свобода, і я не хочу, аби щось помінялося. Не хочу мати ближчих стосунків. Не певен навіть, чи хочу мати з нею секс, хоча коли вона приходить на кухню у цій своїй запраній майці, мені здається, що Господь не міг виліпити ідеальнішого перса, ніж Він це зробив для Смирни. І коли я вдихаю запах її волосся або запах, що йде від її шкіри, мені здається, це аромат мого ще нествореного дому. Нам просто добре разом, і я не хочу нічого міняти. Вона не розвішувала своєї білизни по хаті, не малювала нігті за моєї присутності — вона взагалі не користувалася косметикою і була практично невидимою.

— Там, до речі, Васік запитував, чи можна у нас зупинитися на кілька ночей, — додала вона мовби між іншим. — Пам’ятаєш, я тобі розказувала про своїх друзів, тих, що повернулися з Індії? У них зараз проблеми з поселенням. Вони жили у Васікової дружини. Шестеро в однокімнатній квартирі. А зараз дружина просить з’їхати. Можна, вони у нас погостюють? Вони не надовго — на два-три дні, далі хочуть до Миколаєва поїхати, до брата.

— Васік? Це з Машкою, з дітьми всіма?

— Ну, тільки з одною дитиною. Валька вже майже доросла. Їй дев’ять. Ну і Васіка брат, він моряк. Дуже потішний тип.

Федір спробував уявити присутність у цій квартирі п’ятьох незнайомих йому людей з украй специфічною біографією. Троє старших без царя в голові, одне практично доросле дівчисько дев’яти років від народження, і немовля, народжене десь у готелі в Варанасі, котре вже встигло побувати на Гімалайських вершинах разом зі своїм божевільним татком.

— Їх можна було б у кабінет поселити... — підказала вона. — А я, якщо треба,можу поспати на кухні.

Смирно, якби ти знала, як я хочу повірити тобі. Як я хочу повірити в те, що між нами відбувається щось справжнє. Зоно, навіщо ти ставиш переді мною такі складні задачі?

Роздумуючи над твоєю пропозицією, я граюся запальничкою і курю сигарету, а в голові у мене крутиться своє кіно. Роки три тому на цій кухні було все по-інакшому. Ось тут завжди стояла напівпорожня пляшка з дорогим вином. На плиті були то равіолі з креветками, то лазанья з лососем. Інна чудово готувала. І в нас обов’язково хтось був у гостях — практично завжди. Або культурний аташе якогось посольства, або якийсь модний художник, або хтось із редакторів київського глянцю. Інна завжди шукала собі достойного товариства.

Іннині батьки були з родини київських Ліберманів: відомий художник і арт-директор американського «Vogue» Алекс Ліберман, чиї роботи знаходилися в Тейт, Гуґенхаймі і Метрополітен-музеї, доводився їм далеким родичем. Лібермани жили замкнуто, спілкувалися з обмеженим колом людей, вважаючи інших мешканців Києва духовними люмпенами. У Нью-Йорку в них жив син, Пітер Ліберман, старший брат Іннусі. Пєтя викладав у Колумбійському університеті — читав курс, присвячений американській поезії, і писав докторську по Йосифу Бродському. Тато Іннусі ставив їй брата за приклад і казав облишити побиратися тут (Інна працювала тоді критиком у кількох гламурних журналах) і переїжджати до брата. Тато обожнював Пєтю, і єдине, що його турбувало в американському житті сина, це те, що він досі не потішив старого внуками. На це Пєтя заспокоював, що планує спершу збудувати кар’єру, а вже потім облаштовувати сімейне життя. І тільки Інесса зі зловтіхою розповіла мені секрет Пєті — виявляється, той уже кілька років жив разом із російським актором балету, якимось Гошею Баумом.

Лібермани мешкали у великій старій квартирі на Богдана Хмельницького в Будинку Олеся Гончара. Мене вони зустріли холодно, і я впродовж знайомства відчував, як мене зусібіч оцінюють. Ліберман насмішкувато оглянув мене з голови до ніг, а потім, прочитавши напис у мене на светрі, сказав: «“Пол Сміт”? Це не “Пол Сміт”. Це “Пол Сміт-тя”. Ми носили це ще у сімдесятих». Тато Інеcси був знаним