Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

комахи радісно вітали тихий, неквапливий дощ. Наші обличчя стали тьмяні, неначе їх пригасила довколишня вогкість. Раптом Віріна заточилася на мене.

— Мені погано,— мовила вона замогильним голосом.— Я хвора, я справді хвора, Доллі.

Ніби не зовсім повіривши, Доллі підійшла й доторкнулася до неї рукою, так наче могла відчути правду на дотик.

— Колліне,— сказала вона,— і ви, суддя, допоможіть мені, будь ласка, підсадити її на дерево.

Віріна почала була заперечувати: вона, мовляв, не навчена лазити по деревах,— але врешті змирилась і досить-таки легко піднялася нагору. Хатина на дереві, що й раніше скидалася на пліт, немовби справді пливла по оповитій туманом воді. Проте в ній було сухо: дрібний дощик не проходив крізь листяне шатро. Нас повільно несла течія мовчанки. Перша обізвалася Віріна:

— Я маю щось тобі сказати, Доллі. Але мені легше було б говорити, якби ми були самі.

Суддя згорнув руки на грудях.

— Міс Віріно, боюся, що вам доведеться сказати це при мені.— Він говорив з притиском, але цілком миролюбно.— Бо мені також не байдуже те, що ви скажете.

— Дуже сумніваюся. З якої б це речі? — мовила Віріна, і в голосі її знову почулися знайомі зверхні нотки.

Суддя засвітив недогарок свічки, і наші тіні, нараз виринувши з темряви, стали над нами, мов чотири підслухачі.

— Не люблю розмов у темряві,— сказав він. У тому, як він гордо випростався, була певна мета: як я гадаю, він хотів показати Віріні, що вона має справу з чоловіком. А їй у житті траплялося мало чоловіків, яким вистачало сміливості стверджувати це. Отож попустити такого зухвальства вона не могла.

— Ви, напевно, вже не пам’ятаєте, Чарлі Кул, еге ж? Це було років п’ятдесят тому, а може, й більше. Коли ви з іншими хлопчиськами залізли в нашу садибу по ожину. Мій батько зловив вашого двоюрідного брата Сета, а я вас. Тоді вам добре від мене перепало.

Авжеж, суддя пам’ятав це. Він почервонів, усміхнувся і сказав:

— Ви тоді билися не зовсім чесно, Віріно.

— Ні, я билася чесно,— сухо заперечила вона.— Але я згодна з вами: не слід вести розмову в темряві, коли нам обом це не до вподоби. Скажу вам одверто, Чарлі: я зовсім не рада вас бачити. Моїй сестрі не вистачило б духу пройти крізь усю цю безглузду чортівню, якби її не під’юджували ви. Отож я буду вам дуже вдячна, якщо ви нас залишите. Наша подальша розмова вас не стосується.

— Ні, це не так,— мовила Доллі.— Бо суддя Кул... Чарлі...— І вона знітилась, неначе раптом занепавши духом.

— Доллі хоче сказати, що я освідчився їй.

— Це...— видобула з себе Віріна по хвилі напруженої мовчанки,— дуже...— провадила вона поволі, пильно розглядаючи свої руки в рукавичках,— цікаво. Дуже. Ніколи б не подумала, що у вас двох така багатюща уява. Чи, може, все це уявляється мені? Атож, мабуть, таки просто сниться, ніби я сиджу оце на мокрому дереві в грозову ніч. От тільки я ніколи не бачу снів чи, може, одразу ж їх забуваю. А цей сон пропоную забути нам усім.

— Признаюся щиро, міс Віріно, мені теж здається, що це все сон, мрія. Але ні про що не мріяти — це однаково що ніколи не пітніти, а тоді в людині збирається багато отрути.

Вона пустила його слова повз вуха: вся її увага була прикута до Доллі, а увага Доллі — до неї; вони були ніби на самоті серед нас, тільки вони вдвох у протилежних кіпцях похмурої кімнати, дві глухонімі, що розуміються між собою за допомогою чудернацької мови жестів, ледь помітних порухів очей; аж ось Доллі начебто відповіла, і від тієї відповіді обличчя Віріни вмить пополотніло.

— Розумію. Отже, ти прийняла його освідчення?

Дощ припустив так рясно, що, здавалося, вже й риби могли б плавати у повітрі; він одстукотів, мов на піаніно, всі ноти згори донизу, і, вдаривши по останній, найбасовитішій клавіші, гримнув зливою. Вона досягла нас не одразу, хоча й лякала: крізь листя почало капотіти, але наша хатина й далі залишалася сухою насінинкою в геть змоклій рослині. Суддя прикрив рукою свічку. Він чекав на відповідь Доллі, хвилюючись не менше, ніж Віріна. Та й мені так само не терпілося, хоч мене й усунули від того, що відбувалося, і я немовби знову став підглядачем, який зазирає крізь шпару на горищі; і дивна річ, я не співчував жодному з них, а точніше — співчував усім разом: ніжність до всіх трьох злилася в мені, як ото зливаються краплі дощу, я не міг відокремити їх одне від одного, вони стали для мене неподільним людським єством.

Отак і Доллі. Вона теж не могла відокремити суддю від Віріни. І нарешті вигукнула стражденним голосом:

— Не можу я! — неначе визнавала власну безпорадність, несподівану для неї самої.— Я казала, що знатиму, як жити. Та от не знаю. А чи знають інші люди? Треба мати право на вибір, здавалося мені, і тоді житимеш зовсім по-іншому, вирішуватимеш усе сама.

— Та ми ж своє вже віджили,— сказала Віріна.— І тобі зовсім нема чого шкодувати про своє життя. Навряд чи ти потребувала більшого, ніж мала. Я навіть завжди заздрила тобі. Вертайся додому, Доллі. А вибір полиш на мене — ти ж знаєш, я все життя вирішувала за нас обох.

— Це так, Чарлі? Ми й справді вже віджили своє? спитала Доллі, як ото могла б спитати дитина, куди падають зорі.

— Ми ще не померли,— відказав їй суддя. Але то було однаково, що сказати дитині: зорі падають у простір,— незаперечна, а все ж таки непереконлива відповідь. І Доллі не задовольнилася нею.

— Та не про смерть ідеться. Онде в нас у кухні стоїть герань — то вона все цвіте й цвіте. А от деякі рослини цвітуть лише один раз, якщо взагалі цвітуть, і більше нічого з ними не буває. Вони хоча й живі, але своє вже віджили.

— А ви — ні,— сказав він і наблизив своє обличчя до неї, немов хотів торкнутись устами її уст; проте завагався й не насмілився. Дощ уже пробив ходи крізь листя й поливав нас щосили; з капелюшка Доллі збігали струмки, а вуалька прилипла до щік. Свічка замигтіла й згасла.— І я — ні.

Блискавиці вогненними жилами пульсували в небі, і в їхніх безперервних спалахах Віріна поставала зовсім