Юлія Ілюха - Східний синдром

совається на ліжку, Аня смикає намисто, накручує його на палець. Сказати більше нічого.

— А мала де? — врешті згадує «Адвокат».

— У мами. Вона в п’ятницю забирає її на вихідні.

Аня знову уникає дивитися на чоловіка. Удвох у цій кімнаті їм мало місця й повітря.

— Каву будеш?

Вася ствердно киває, і вона шелестить на кухню бірюзовою хмаркою, залишаючи по собі запах парфумів. Лише зараз він помічає, що сидить на ліжку абсолютно голий.

Вдягнувшись, Вася вийшов на кухню. Аня сиділа на диванчику, така рівна й напружена, наче проковтнула жердину. На столі парували дві чашки кави.

Сів навпроти, дістав сигарету. Уже хотів підпалити, але вчасно згадав, що дружина забороняла курити у квартирі.

— Я закурю? — спитав для годиться.

— Кури.

Поки він відчиняв настіж вікно, Аня взяла з холодильника дамські «Вог», тримала сигарету в пальцях, чекаючи, поки Вася клацне запальничкою. Якийсь час вони мовчки диміли, обдумуючи, що сказати.

— Ти ж не проти, що я повернувся? — питання прозвучало занадто різко, без попередніх підготовчих слів.

Аня зітхнула, забарабанила пальчиками з сигаретою по столі.

— Тебе дуже довго не було.

— Я знаю. Але тепер я тут.

— Усе змінилось. — Анин погляд крізь відчинене вікно був спрямований на Держпром.

— Що саме? — Вася невідривно стежив за її пальцями, які танцювали по столі.

— Усе.

— Тобто ти не знаєш, що відповісти?

Дружина кивнула.

— Вирішуй.

Вона знову кивнула.

— У нас дитина, — навів Супрунчик останній аргумент.

— Ти згадав про неї перший раз за рік! — Аня кричить.

— Неправда. — Вася намагається зберігати спокій, бо вирішується його доля. — Я про Ліну ніколи не забував.

Аня сердито змахує рукою і відвертається. Ніхто з них не вимовив слово «розлучення», але воно висить у повітрі, як зграйка мошкари над стоячою водою.

— Дай мені останній шанс.

— І що це змінить?

— Побачиш.

Вона загасила недопалок у попільничці. Кава залишилась невипитою. Підвелася, переставила чашку в мийку.

— Можеш спати на дивані.

Хотіла було вийти з кухні, але Вася заступив їй шлях.

— Це означає «так»?

— Це означає «я подумаю». Пусти, мені треба йти.

— Куди?

— Справи.

— У п’ятницю ввечері?

— У п’ятницю ввечері.

Вася глибоко втягнув повітря і почав рахувати. Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… Видих.

  ***

Літо в Харкові пахло геть інакше, ніж на Донбасі. Максим усвідомив це, щойно зійшов із потяга. Він стояв на Привокзальній площі — вільний, як вітер, ні жалю, ні дому, ні сім’ї. Камуфльований рюкзак за плечима — усе його майно. Руки його за звичкою шукали автомат і, не знайшовши, порпалися в кишенях, вертіли знайдену там пачку сигарет і знову клали її назад. Іскрили прохолодою фонтани, діти ганяли голубів, які жебрали в них крихти, сонце котилося в зеніт. Запах вокзалу — мішанина сотень ароматів: гарячих рейок, спітнілих тіл, розчинної кави, шаурми, сечі, перегрітого пилу під ногами — насторожував і збуджував. Після року армійського самітництва, розбавленого невеличкою купкою людей, Макс опинився у великому місті, за яким — ніде правди діти — скучив. Наче відлюдник, що вперше за десяток років вийшов зі своєї келії, він вбирав у себе всі його прояви, всотував його аромати, вслухався в звуки.

— Гей, не стій на проході, тут люди ходять!

Здоровенний мужик із кравчучкою, у шортах і розстебнутій сорочці, з-під якої виднілось пузо, штовхнув Максима плечем і поспішив далі.

«Турок» глянув на годинник, уже за секунду забувши, котру він показував. Рушив швидким кроком — не тому, що поспішав, просто звик, що в армії треба рухатися швидко.

У «Макдональдсі» біля вокзалу замовив бігмак-меню із собою. Жував чисбургер, запивав колою, сидячи на лавці в тихому сквері, і гуглив найближчі банкомати та вільні квартири для оренди. На рахунках ще залишалися гроші, і досить пристойні. Його відновлені банківські картки лежали в матері, яка разом із сестрою осіла в Дніпрі, і, дембельнувшись, він заїхав до них, погостював із тиждень, і рушив далі — на Харків. Макс не міг достеменно відповісти, чому вибрав саме це місто. Можливо, через те, що рік тому Харків дав йому надію. Й одразу ж її відібрав. Бог чомусь залишив його на цьому світі. Значить, у нього є якісь плани на Макса.

Продзвонивши кілька номерів агентів, він домовився з одним про перегляд квартири просто зараз. Однокімнатка, поруч із метро, з холодильником і пралкою — все як треба для одинака.

Зустрілися біля будинку. Агент, дівчина трішки старша двадцяти з кролячими передніми зубами і яскраво фарбованими очима, які, очевидно, мали відволікати увагу від завеликих різців, завмерла, побачивши Максима.

— Ви не попередили, що будете у формі, — невпевнено протягнула.

— А це проблема? — саркастично здійняв брову.

— Власник може не захотіти здавати квартиру військовому. — Вона вже роздивилася його шрами й інстинктивно відступила крок назад. — Ну ви ж розумієте…

— Ні, не розумію.

Макс бачив, як у неї починає сіпатися верхня губа, оголюючи непропорційно великі зуби, і його це забавляло.

— То ми йдемо квартиру дивитися? Чи вам гроші уже не потрібні? — недобре посміхнувся, хруснув кісточками пальців.

— Зараз власник підійде. — Агентка притисла до грудей папку з паперами, відгороджуючись від нього.

Чекали в тиші. Максим курив, дівчина дзвонила по телефону й нервово міряла кроками тротуар.

— Уже йде, — повідомила, зупинившись, і знову відійшла.

Власником квартири виявився коротенький опецькуватий мужичок із дзеркальною лисиною на голові. Зовнішній вигляд Макса не вразив його так, як агентку.

— Я взагалі за мир, мені все одно хто житиме, аби тут не дебоширили та гроші вчасно платили, — захекано повідомив він, важко підіймаючись на п’ятий поверх «хрущовки».

Квартира Максиму загалом сподобалась. Чиста, без радянських надбань у вигляді полірованих меблів і продавлених диванів. Не апартаменти в Стамбулі, звісно, але жити можна. Скільки йому треба самому? Вдарили по руках, «Турок» заплатив оренду за два місяці й агентські. Наостанок не оминув нагоди «потролити» дівчину-кролика. Передаючи їй у руки гроші, голосно гаркнув: «Слава Україні!» Та перелякано вчепилася в купюри, але він не відпускав, хитро посміхаючись та натякаючи очима, що вона має відповісти. Тільки коли вона тихо проказала: «Героям слава», його пальці розтиснулись. З обличчям у рожевих плямах агентка стрімголов чкурнула вниз сходами. Хазя­їн теж пішов, залишивши настанови, що можна й чого не можна робити у квартирі.

Макс нарешті залишився сам.

Прийнявши душ, він виявив, що в нього нема жодного рушника. Шлунок нагадав про себе гучним бурчанням. «Турок» натягнув на мокре тіло останню свіжу футболку, незмінні військові штани, узув берці й вийшов у харківське літо.

«Гугл» люб’язно підказав шлях до торговельного центру. Дорогою він шкірою відчував погляди. Непривітні, злі, зацікавлені, несміливі — але не байдужі. Це йому було до них усіх байдуже. Він ішов, гордо розправивши плечі, демонструючи світові шрами на обличчі й шеврон на рукаві. Він повернувся живим, відправивши на той світ не одного сєпара, а отже, він повернувся переможцем.

У магазині одягу Макс