Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

Це, щоправда, не означало, що я сама готова його зробити.

А там, унизу, Локвуд уже вийшов на середину сцени. За два кроки попереду нього пливла в повітрі постать у довгій сукні, з розкуйовдженим волоссям. Чарівна й приваблива, вона обернулась, підняла тонку руку, і я почула ніжний шепіт:

— Ходімо зі мною...

І Локвуд ступив уперед.

Мене це розлютило. Як він сміє слухатись цієї тварюки?! Лівою рукою я схопила линву й підтягла її до себе. Линва була груба й важка. Обкрутивши нею стан і одну руку, я витягла вільною рукою рапіру й легенько, наче стеблину квітки, перерізала линву клинком.

Далі я трохи відхилилась назад і ступила в порожнечу. Звільнена линва напружилась під моєю вагою. Решту справи зробило земне тяжіння.

Ні, тільки не змушуйте мене розповідати про цей стрибок докладно. Увесь мій повітряний політ можна описати однісіньким словом — «униз». Я падала, й шлунок підкотив мені аж до горла, коли під моїми ногами промайнули порожні ложі й крісла партеру. Я летіла з такою шаленою швидкістю, що позбивала б голови глядачам, якби вони сиділи тоді в залі. Обкручена линвою рука от-от мала відірватись під вагою мого власного тіла; пальці, що вчепились у линву, просто-таки палали, а у вільній руці, відкинутій убік, виблискувала рапіра. Аж нарешті переді мною майнула сцена — і на ній примарна жінка, осяяна потойбічним світлом, та Локвуд, що прямував просто в її широкі обійми.

— Ходімо...

Ви знаєте мене. Я завжди старанно виконую накази. Іти до тебе? Будь ласка! Я пролетіла саме між Локвудом та Красунею — крижане повітря обпекло мені шкіру. Я махнула рукою — вістря моєї рапіри легенько пройшло крізь те саме місце, яке колись у цієї манірної, спокусливої жінки називалося шиєю. Наступної миті я вже від летіла вглиб сцени й опинилась над матою, яку завбачливо вирішила зробити фінішем своєї повітряної мандрівки.

Приземлилась я досить-таки твердо, спочатку боляче вдарилась об мату сідницями, а потім крутнула блискавичне сальто — таке, що мої гомілки промайнули повз мої вуха, — та, на щастя, нічого не зламала й не вивихнула. Лежати й відпочивати часу не було, тож я відразу підхопилась, перескочила з мати на сцену і, мов розлючений бугай, кинулась уперед, стиснувши зуби.

Локвуд стояв на тім самім місці, де я його щойно бачила. І стояв він так само мляво, опустивши руки. Якщо він і бачив, як я промайнула повз самісінький його ніс, то ніяк не зреагував. Добре, що хоч не плентався далі за Красунею. Линва, яку я випустила, гойдалась над сценою й мало не зачепила Локвуда, та йому було байдуже й до цього.

А по інший бік від мене в повітрі висіла безголова жінка. Щоправда, не зовсім безголова: її голова, хоч і відтята від шиї, люто зирила на мене, ширяючи збоку від тіла. Довгі пасма її світлого волосся звивались у повітрі, намацуючи обрубок шиї.

Навіть без голови Красуня не закінчила своєї гри. Примарні вуста скривились у мізерній подобі усмішки.

— Ходімо...

— Знаєш, — не витримала я, — скільком бідам можна було б запобігти, якби такі, як ти, лежали в своїх могилах і не сумнівались, що вони мертві.

Я жбурнула каністру із залізними стружками. Вдарившись об дошки сцени, вона вибухнула просто біля ніг привида дощем іскор, що оточили постать Нещадної Красуні колом зелених вогників. Привид злякано підскочив і мало не загубив свою голову. Пасма волосся знову прилипли до оголених жіночих пліч, силкуючись підтягти голову до тіла.

Це аж ніяк не бентежило мене. Каністр у мене вистачало. Я дістала з пояса другу й пожбурила, ще дужче підпаливши грудку ектоплазми, що висіла в повітрі. Привид скулився, втратив рівновагу. Усмішка на його обличчі почала згасати.

Десь далеко ляснули двері — це, мабуть, прибігла Голлі.

Примарна жінка простягла руки:

— Ходімо...

— Та замовкни вже!

Можливо, магній — це було занадто, та цей привид уже добряче мені набрид. Така самозакохана, набридлива, безмозка тварюка! Я вже не могла ні бачити, ні чути її. Ще й намагалась відібрати в мене Локвуда! Хай сцена обгорить — нічого, Тафнел полагодить, грошей на це йому вистачить!

Каністра з магнієм не підвела — вибухнула як треба й де треба: сліпучі розжарені іскорки пройшли крізь тіло Красуні й підкинули в повітря, наче кришку каструлі, її відтяту голову. Половина плазми випарувалась відразу, решта поблідла й скорчилась. Красуня перетворилась на звичайнісінький, непоказний привид, що полетів над сценою, далі зменшуючись у розмірах. Услід за примарою помчала її голова, прикріплена до тіла нитками плазми; зникла блискуча сукня, викривились тонкі білі руки; на тілі, мов чорні зірки, зяяли рани від клинка. Привид під летів до одного з дерев’яних кубиків, пірнув до нього й пропав.

— Де вона? — Голлі з розпатланим чорнявим волоссям вибігла на підпалену сцену. — Де вона? Куди вона поділась?!

Я навіть не обернулася до неї.

— Он до тієї жовтої коробки, — пояснила я. — Там Джерело! Знайди і запечатай його!

Сказавши це, я викинула з голови геть усе, що стосувалось привида. Я стояла перед Локвудом і дивилась на нього. Узяла його за руку й тут-таки помітила, яка вона бліда й холодна. Локвудові очі були майже невидющі — майже, але не зовсім. У їхній глибині ще жевріли вогники свідомості.

— Локвуде! — вигукнула я й дала йому ляпаса по щоці.

Десь за моєю спиною затріскотіли дошки. То Голлі трощила дерев’яну коробку.

— Локвуде... — зніченим голосом повторила я. — Це я!

— Люсі! — підбігла до мене Голлі. — Я дещо знайшла там! Обгорнула срібною сіткою...

— Це я, — вже спокійніше повторила я. — Це я, Люсі.

Я дуже раділа, що Голлі так швидко знайшла Джерело і запечатала його. Раділа, що звук мого імені повертає Локвуда до життя. А це мені було видно з його очей, з тих самих вогників, що розгорялись дедалі дужче. Він розумів, хто перед ним, упізнавав мене... й нарешті всміхнувся мені.

— Привіт, Люсі...

І тоді я знову дала йому два ляпаси — щосили, по обох щоках. Адже важко залишатися спокійною, коли ти вмиваєшся сльозами.

Частина третя. Тіло на вулиці

11

Згодом стало відомо, що тієї самої миті, коли Голлі обгорнула срібною сіткою заляпану кров’ю бутафорську тіару, сховану в дерев’яній коробці, у вагончику