Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

жінок: виявилося, що вони не подобаються їй в принципі, і при цьому вона не намагалася хоч якось виставити себе у кращому світлі — якраз навпаки!

— Візьмімо пацієнтів жіночої статі, — казала вона. — Одна з причин, чому я пішла на цю роботу, це те, що ми не беремо жінок похилого віку. Чоловік-пацієнт із вдячністю приймає те, що ми для нього робимо. А жінка сприймає це як належне та ще й верещить, вимагаючи більшого.

— А ти теж будеш такою пацієнткою, чи ні? — підштрикнув я її.

— Сподіваюся, що ні. Дякувати богу, маю добре здоров’я. — Вона загасила цигарку і зістрибнула з ліжка, трохи погойдуючись. — Час іти. Якщо треба — гукнеш.

—Доріс...

— Що?

— У тебе відпустка скоро?

— Невдовзі збираюся взяти два тижні відгулів, а що?

— У мене тут думка з’явилася. Я сам збираюся у відпустку, якщо не звільнюся взагалі. Маю в горах Адірондак хижку. Як тобі ідея? Можемо там гарно відпочити й забути про все це божевілля.

Доріс посміхнулася, й на щоках у неї утворилися ямочки.

— От що я тобі скажу, хлопче: це дуже цікава думка. — Вона підійшла до ліжка й поцілувала мене міцно в губи, вперше за увесь час. — І якби я не була старою одруженою бабцею з причепом у вигляді двох близнюків, то я могла б і пристати на твою пропозицію.

— Ясно.

— Вибач. Але все одно дякую за комплімент. Сьогоднішній день прожила недарма.

Доріс рушила до дверей.

— Стривай, Доріс. — гукнув я. Коли вона зупинилася, я додав: — Я не знав, що ти заміжня. Слухай, а чому б все одно не пристати на пропозицію? Ну, поїхати в гори до хижки. Бери свого діда з дітлахами, і нехай вони там бавляться. Я дам вам кодову комбінацію транспондера.

— Правда?

— Авжеж.

— Гаразд, поговоримо про це згодом. Дякую.

Вона знову підійшла до мене й знову поцілувала, і мені захотілося, щоб вона не була заміжня, або принаймні не казала мені про це. А потім Доріс пішла.

Трохи згодом завітав лікар. Поки він порпався у своєму приладді, я спитав його:

— А ота сестра, міс Мардсен, вона заміжня?

— А яке вам до того діло?

— Просто хотів дізнатися.

— Не чіпай моїх медсестер, бо отримаєш прочухана. А тепер висунь язика.

***

Під вечір до моєї палати зазирнув Старий. Моя перша реакція була позитивною, бо важко було струсити із себе харизму його особистості. Але тут мені пригадалося все — і я вмить охолов.

— Мені треба з тобою поговорити, — почав він.

— Нам нема про що говорити. Забирайтесь геть.

Старий проігнорував мої слова і увійшов, волочачи свою хвору ногу.

— Не заперечуєш, якщо я сяду?

— Та ви вже наче й так це робите.

Ці слова він теж проігнорував. І мовив, невдоволено скривившись:

— Знаєш, синку, ти — один із найкращих моїх хлопців, але інколи робиш поспішні висновки.

— Нехай це вас не турбує, — відказав я. — Щойно лікар випише мене звідси, я звільняюся.

Насправді на той час я ще не прийняв остаточного рішення, але цей крок здавався так само доречним, як сироп до вівсяних коржів. Я більше не довіряв Старому, а все інше і так видавалось очевидним.

Але він чув лише те, що хотів почути.

— Ти надто поспішаєш із висновками. Візьмімо, наприклад, оцю дівчину, Мері...

— Яку іще Мері?

— Ти знаєш, про кого я; вона відома тобі як Мері Кавано.

— Я не хочу її знати.

— Ти поспішив із висновками про неї, не знаючи що до чого. Ти її дуже засмутив. Фактично, ти міг зіпсувати мені хорошого агента.

— Який жаль! Я увесь у сльозах.

— Слухай, ти, шмаркачу, ти не мав права так жорстоко поводитися з нею. Ти не маєш фактичних доказів.

Я не відповів, бо виправдуватися — це поганий метод захисту.

— Знаю, що ти гадаєш, наче все знаєш, — продовжував Старий. — На твою думку, вона дала використати себе як живця, щоб ти взяв участь у нашому експерименті. Все це так, але трішечки не так. Її справді використали як приманку, але це я використав її. Це я все спланував саме так.

— Знаю, що ви.

— Тоді чому ти її звинуватив?

— Тому що, попри ваше планування, вам не вдалося б втілити заплановане без її активної співучасті. Нікчемний безсердечний вилупку! Це дуже шляхетно з вашого боку взяти на себе всю провину, але вам це не вдасться.

Та він наче й не почув мою лайку і вів далі:

— Ти розумієш все у цій справі, окрім головного, а саме: дівчина про це не знала.

— Не морочте мені голову — вона ж там була.

— Так, була. Синку, а чи пам’ятаєш ти, щоб я коли-небудь тобі брехав?

— Ні, — визнав я, — але не сумніваюся, що збрешете не вагаючись.

Було видно, що я завдав йому болю, але він мовчки його проковтнув. І згодом мовив:

— Мабуть, я на це заслуговую. Я збрешу будь-кому з моїх підлеглих, якщо цього вимагатиме безпека нашої країни. Я не робив цього донині, бо дуже ретельно підбирав людей, з якими мав працювати. На даний момент безпека країни від цього не залежить, але я все одно не брешу, і ти можеш це перевірити в будь-який спосіб, щоб вирішити, брешу я чи ні. Ця дівчина нічого не знала. Вона не знала, що в тій кімнаті будеш ти. Вона не знала, чому ти там опинився. Вона не знала, що є проблема, кому сидіти в тім