Agrafena - Примхлива мрія, Agrafena

Розділ 9 - 2

А він, мабуть, хоче, щоб і я стала такою ж, як Віолетта з її млосними коров'ячими очима, або як Нелька, рішуча першокурсниця, що приклеїла барвисту афішку на дошку оголошень університету, де освідчилася Аполлінарію Красіну.

Я не хочу такою бути. І не стану.

На моєму обличчі, мабуть, відбився весь перелік моїх думок, і Павло, мовчки спостерігаючи за моїм виразом, відразу зрозумів, що я дійшла якогось рішення. Тому просто запитав:

– Тобі нема чого мені на це відповісти?

Я невпевнено пробурмотіла:

– Нема.

– Зрозуміло.

Павло підвівся, кинув погляд на офіціанта та поклав на стіл кілька купюр. Я потяглася до кишені піджака за кредиткою, але він рішуче мене зупинив.

– Віка, ти хоч при сторонніх мене не ганьби. З мене досить того, що ти сказала.

То я ще в чомусь і винна? Проте, зараз я дійсно почуваюся винною, коли бачу, як його обличчя спохмурніло, і з'явилася вертикальна зморшка між брів.

Враз захотілося розгладити цю зморшку, стерти холодність із гарного обличчя.

– Ходімо, – Павло, намагаючись не зустрічатися зі мною поглядом, знову вирушив до дверей, і я мовчки приєдналася до нього.

На вулиці вже настала справжня ніч. Тільки яскраві вогні ресторану та ліхтарі вдовж дороги, розганяли морок. Навіть зірок і місяця не було видно. Усю дорогу до машини Павло мовчав, про щось розмірковуючи. Я йому не заважала. Як збереться з думками, сам заговорить.

Але він не промовив ані слова, навіть коли ми сіли в автомобіль і вирушили в невідомому напрямку. Я навіть не уявляла, куди ми їдемо. Місце, яке він хотів мені показати, могло бути будь-де. Але чому вночі?

Лише коли ми проїхали повз кольорово-музичний фонтан біля міського театру, я зрозуміла – він везе мене до себе додому. Це підтвердилося за десять хвилин, коли ми звернули до великого будинку родини Красіних.

Павло вийшов із машини і допоміг мені вийти. Він, мабуть, прийняв якесь рішення, тому що, коли пролунав звук сигналізації, він швидко потягнув мене до ґанку. І коли я кажу "потягнув", то маю на увазі саме це. 

Я не встигала за його швидкими кроками, а він мчав до сходів. Я спіткнулася і точно впала б, якби він не втримав мене. Нарешті, він зрозумів, що я не можу йти так швидко. Тому підняв мене на руки, злетів сходами і поставив біля дверей. Відчинивши двері, він запхнув мене всередину.

Світло миттєво спалахнуло. Біля дверей, в кінці довгого коридору стояла Анастасія Миколаївна, і, жмурячись, здивовано дивилася на нас. Чому ми прийшли сюди так пізно? Зіпсували людині похилого віку відпочинок.

Хоча, який там поважний вік? Красіна-старша виглядала років на тридцять. Якби не знала, що у неї такий дорослий син, ніколи б не повірила, що вона трохи старша, ніж здається.

– Павлику, – стурбовано запитала тітка Настя, – що сталося? Чому ви так пізно приїхали вдвох? Вікуля у нас ночуватиме?

Від такого припущення фарба миттєво залила моє обличчя. Втім, ніхто на це зараз не звертав увагу.

– Мам, – напружено відповів Павло, – Вікторія тут не ночуватиме, я хочу відвести дружину до себе.

– Впевнений? – дбайливо подивилася жінка на сина. – Ти ж хотів почекати трохи?

– Впевнений, мамо, – тепер уже твердо сказав блондин, – впевнений.

– Ну, тоді, – Анастасія відступила від дверей, звільняючи прохід, – веди свою жінку додому.

– Гей-гей, – прийшла я до тями, – взагалі-то, я теж тут. Чому у мене ніхто не поцікавився, хочу я тут залишатися чи ні?

– Вікторіє, ти взагалі здатна помовчати хоч хвилину, – гаркнув Пашка, м'якими поштовхами рішуче просуваючи мене далі.

Ні, це ж треба! Ось тобі й дивовижне місце! Павло, мабуть, від самого початку планував мене додому до себе заманити.

– Аполлінарію, – прошипіла я, безрезультатно намагаючись повернутися до вхідних дверей, – відвези мене додому! Негайно!

– Ми якраз додому йдемо. Так що, заспокойся і рухайся.

Коли легенький ляпанець нижче спини додав мені прискорення, я зовсім розлютилася.

– Що ти собі дозволяєш?

– Віка, заспокойся! Я не збираюся тебе кусати. Принаймні, зараз, – додав він тихо, – ходи, ти ж обіцяла мені.

– І ти багато чого обіцяв. А що з того виконав? – я щосили опиралася, хоча це мало допомагало.

Відстань до відчинених дверей, біля яких стояла Анастасія, насмішкувато дивлячись на нас, невпинно зменшувалася.

– Нагадай, що я такого обіцяв? – Паші, мабуть, набридло мене підштовхувати, тому він схопив мене за руку, випередив і потягнув за собою.

– Аполлінарію! Чорт! – Йому таки вдалося змусити мене вилаятися. – Ти сказав, що як тільки захочу розірвати шлюб, ти одразу погодишся!

Мати Павла засміялася. Чому це їй так весело? А я вже кипіла, як чайник. Схоже, що свекруха не планує закликати свого сина до порядку.

– Я мав на увазі укладення шлюбу у вашому РАГСі. Коли ми розпишемося, якщо вимагатимеш, відразу дам згоду на розлучення. Я тобі вже казав, що для мене штамп у паспорті не має значення. Та й сам паспорт не має. Можемо взагалі не реєструватися. Все одно ми з тобою вже пара, і наш шлюб розірвати неможливо.

Наречений, не докладаючи жодних зусиль, затягнув мене у двері і зачинив їх. Я загарчала, не гірше за того чоловіка в ресторані:

– Якщо не відпустиш мене, то ображайся потім сам на себе!

Він так різко зупинився, що я несподівано не встигла пригальмувати і налетіла на нього з усього розгону.

– Ну, давай, – погодився він, – якщо тобі стане спокійніше, то вилай мене. Але після цього, ти все одно підеш зі мною. 

– Ага, зараз.

– Вікторія!

– Аполлінарію!

– Чи мені здається, що зовсім недавно ти мене називала Павликом? – Змінив тон хитрий блондин.

– Ось віриш, не пам'ятаю, – відхрестилася я.

– Не вірю, – блиснув він на мене очима. – Але чому, тоді – Павлик, а зараз – Аполлінарій?

– А що? – розсердилася я знову. – Треба було сидіти і чекати, поки ти прикрасиш обличчя мого партнера з танцю парочкою синців?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍