Джордж Мартін - Буря Мечів

Я знаю все, що відбувається в Гнізді, маленька леді. І таких, як ти, я знала чимало. Але ти дуже помиляєшся, вважаючи, що великі очі та хтиві посмішки приваблять Пітира. Він мій! — вона звелася на ноги.— Всі тільки й намагаються відібрати його в мене. Мій лорд-батько, мій чоловік, твоя мати... Кетлін передовсім. Вона теж любила цілуватися з Пітиром, о так.

— Моя мама? — Санса відступила ще на крок.

— Так, твоя мати, твоя дорогоцінна мамуся, моя рідна люба сестричка Кетлін. І не треба тут переді мною вдавати цнотливицю, мала лиха брехухо! Всі ті роки у Річкорині вона гралася з Пітиром, як з іграшкою. Дражнила усмішками, ніжними словами й розпусними поглядами, а ночі його перетворювала на муку.

— Ні! — («Мама померла! — хотілося заверещати Сансі.— Вона ж була вам рідною сестрою, і вона померла»).— Ні, тільки не мама.

— Звідки тобі знати? Ти там була? — Лайса спустилася з престолу, крутнувши спідницями.— Ти приїздила з лордом Бракеном і лордом Блеквудом, коли вони просили мого батька вирішити їхню спадкову ворожнечу? Того вечора для нас грав співець лорда Бракена, і Кетлін шість разів танцювала з Пітиром, шість — я порахувала. Щойно лорди почали сперечатися, батько забрав їх у залу аудієнцій, тож ніхто вже не дивився, скільки ми п’ємо. Едмур, хоч і малий був, напився... а Пітир хотів поцілувати твою матір, а вона його відштовхнула. І сміялася з нього. У нього такий нещасний вигляд був, я думала, у мене серце розірветься, а потім він пив і пив, поки не відрубався просто за столом. Дядько Бринден відніс його нагору в ліжко, поки батько не побачив. Але ж ти нічого цього не пам’ятаєш, ні? — вона сердито глянула згори вниз.— Ні?

«Вона п’яна чи божевільна?»

— Мене ще не було на світі, міледі.

— Тебе не було. А от я була, тож і не думай тут мені розповідати, що правда, а що ні. Я знаю правду. Ти його поцілувала!

— Це він мене поцілував,— наполягала Санса.— Я не хотіла.

— Тихо, я тобі говорити дозволу не давала. Ти його звабила, точно як твоя мати того вечора в Річкорині, з її усмішками й танцями. Гадаєш, я можу забути? Тої ночі я прокралася до нього в ліжко, щоб утішити його. Він зробив мені боляче до крові, але це був найсолодший біль. Він казав мені тоді, що кохає, але, перш ніж знову заснути, назвав мене Кет. Та все одно я лишилася з ним до світанку. Твоя мати на нього не заслуговувала. Коли він бився з Брандоном Старком, вона йому навіть свою стрічку не дала вдягнути. От я б йому свою стрічку дала. Я все йому віддавала. І тепер він мій. Не Кетлін і не твій.

Вся Сансина рішучість випарувалася під тітчиним натиском. Лайса Арин лякала її не менше, ніж колись королева Серсі.

— Він ваш, міледі,— постаралася сказати Санса смиренно і покаянно.— Дозвольте мені йти?

— Не дозволю,— з рота в тітки відгонило вином.— Якби це був хтось інший, а не ти, я б його просто вигнала. Відіслала б униз до лорда Нестора в Місячну браму, або ж назад на Пальці. Як тобі — провести решту життя на тому суворому узбережжі серед нечупар і овечого горошку? Такої долі хотів мій батько для Пітира. Всі думали, це через ту дурнувату дуель з Брандоном Старком, але ні. Батько сказав, я б мала богам дякувати, що такий великий лорд як Джон Арин згоден узяти мене зіпсованою, але я добре знала, що він бере мене тільки через мечі. Мені довелося вийти за Джона, бо батько виставив би мене, як виставив брата, але я була створена для Пітира! Я тобі все це розповідаю, щоб ти зрозуміла, як ми кохаємо одне одного, як довго ми страждали і мріяли одне про одного. Ми зробили малюка, чарівного малюка,— Лайса поклала руки собі на живіт, так наче малюк і досі там.— А коли його вкрали у мене, я пообіцяла собі, що більше такого не буде. Джон хотів мого любого Роберта відіслати на Драконстон, а той король-п’яниця взагалі збирався віддати його Серсі Ланістер, але я їм не дала... і тобі не дам украсти мого Пітира Мізинчика. Ти мене чуєш, Алейн, чи Санса, чи як там тебе? Ти взагалі мене чуєш?

— Так. Присягаюся, я більше ніколи його не цілуватиму, не... не спокушатиму.

Санса гадала, саме це тітка хоче почути.

— То ти зізнаєшся? Це все ти, я так і думала. Ти така сама розпусниця, як і твоя мати,— Лайса вхопила її за зап’ясток.— Ану ходім зі мною. Хочу тобі дещо показати.

— Мені боляче,— випручувалася Санса.— Будь ласка, тітко Лайсо, я нічого не зробила. Клянуся!

Тітка проігнорувала протести.

— Марильйоне! — закричала вона.— Ти мені потрібен, Марильйоне! Ти мені потрібен!

Співець сидів тихенько в кінці зали, але на заклик леді Арин прибіг миттєво.

— Міледі?

— Заспівай нам пісню. Заспівай «Правду і кривду».

Марильйон провів пальцями по струнах.

А лорд приїхав верхи в одну з сирих ночей,

Гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей...

Леді Лайса потягла Сансу за руку. Тут або йти самій, або волочитися, тож Санса вирішила йти — до середини зали, поміж двох колон, до білих дверей з віродерева у мармуровій стіні. Двері були міцно зачинені, замкнуті на три тяжкі бронзові засуви, але за ними чулося завивання вітру. Побачивши серпик місяця, вирізьблений на віродереві, Санса вперлася.

— Місячні двері,— вона спробувала вирватися.— Навіщо вам показувати мені місячні двері?

— Тепер ти пищиш як мишка, а в садку була сміливіша, ні? У снігу була сміливіша!

А леді вишивала в одну з сирих ночей,

Гей-ноні, гей-ноні, гей-ноні-гей...