Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття

вікном розрізнялося кожне стебло очерету у канаві, вздовж якого їхав поїзд. Затінені ж місця були інтенсивно темні, майже штучно зачорнені. Наймолодша не спала; вона перейшла до лавки Памви і поставила йому на коліна фортепіано. Памві не хотілося грати, хоч варто було б, і не лише через дівчину — добре би було згадати те, що грав на вокзалі, там були дві вдалі теми до тієї п’єси, що потрібно на понеділок — мотиви закоцюблості у саду і пияцтва з молодим вином. Штани були якісь вогкі — чи обляті вином, чи лежав десь біля калабані, чи то сеча, чи так волого у вагоні. Може, п’єси не треба взагалі. Ні фільмові, ні Францискові, ні Анні, ні йому. Він зараз вернеться назад і там лишиться надовго. Памва почав шукати у кишенях клаптик паперу, на якому понаписував все, що має зробити за ці дні. Він викладав з кишень і складав на фортеп’янко різні предмети: сірники, запальничку без газу, але з кременем, запальничку з газом, але без кременя (прикурюючи, треба тримати їх в обох руках, поєднуючи кремінь одної з газом другої), дерев’яну вервицю, горстку минулорічних кісточок сливок, кілька різних олівців. Дівчина сприйняла це як початок якоїсь нової оповіді, наступну фразу, продовження гри. Частково мала рацію. Памва культивував світ кишень, речей у кишенях. Часом він місяцями не викладав нічого з кишень, аби лиш потім застати несподіваний реєстр. Завжди клав до кишені щось цікаве, щоб можна було при нагоді довго розглядати. Час від часу укладав різноманітні медитативні пасьянси із вмісту кишень. На шкірянім пасочку — кілька срібних перстенів, знятих під час обривання яблук, бурштин, переповнений власним внутрішнім світом, фляшечка елеутерококу. Дівчина взялася нюхати флакончик кольонської води, кілька горіхів, трохи шкаралупи, окремі грубі корали. Нарешті перелік на обривку сигаретної обгортки: жетан позривати яблука горіхи полущити фасолю затулити вікно у пивниці бочка забрати горіхи книжки каварня (підібрати одежу) галерея масаж зустріти Анну для світла — зелені хащі. Такі записочки можна видавати як самодостатні мінімалістські писання, як видають щоденники або записники. Він приречений перебути ці дні у місті, всі пункти пов'язані з обіцянками. Завжди все зводиться до перебути. Треба перебути — це найважливіше пояснення цілому життю. Можна лиш вибирати або хотіти вибрати спосіб перебування. Все ж написати п’єсу до фільму, хоча б для уможливлення самої п’єси. Уможливлення прирікати на перебуття. Коли весь світ, все, що на землі і земля — велике фортепіано з різними закапелками; або життя зі всім, що потрібно — лиш на самому фортепіано; або одісея від одного випадкового піаніно до іншого, для виконання п’єси, отже, треба кілька різних інструментів, бажано у різних приміщеннях. Так майже ніколи не буває. Памва відразу ж спинився на другому варіанті, пам’ятаючи два інші як не використовувані прийоми до чогось іншого.

Олівцем він закреслив ті пункти у реєстрі, котрі вже минули за суботу. Почав складати все назад до кишені, зняв перстені зі шнурочка, повдягав на пальці, а на пасочок насилив найбільший корал, зав’язав вузлом і вбрав дівчині на шию, запустивши корал під светер. Корал висів якраз між грудьми. Дівчина розглядала коробку жетану. Памва вийняв звідти останню сигарету і пішов до тамбура. Через хвилю туди прийшла наймолодша. Стояла перед ним. Памва дуже помалу курив і дивився, що вона надзвичайно гарна. Дим йшов на неї, він взяв її за плечі і поставив на своє місце, до вікна, а сам став так, щоб дим витягало у шпару.

Вона взяла його руку із сигаретою. Памва думав, що хоче затягнутися. Натомість витягла сигарету з-поміж пальців і кинула її десь на підлогу, а порожню руку поклала собі на груди так, щоб відчувався корал. Вона притиснулася до Памви, тримаючи його долоню обома руками. Памві стало так сумно, що аж хотілося плакати. Він відчував, що це востаннє його торкається така молода жінка, та й не знати, чи хтось ще буде потребувати тулитися до нього, а щоб так відразу віднайти — цього не буде взагалі. Його перейняла страшенна ностальгія; він подумав про старість усіх тих жінок, котрих любив ціле життя, котрим тепер ще болючіше і безпросвітніше, ніж йому, крізь котрих усвідомлював власне старіння. У дівчини на диво легко відгорталося волосся.

Він поцілував її в потилицю і шию. Дівчина була тонка, а ще й довгі Памвині пальці, тож коли тримав долоні на її спині, тримаючи пучками за дві вузькі і тверді смуги м’язів вздовж хребта, то здавалося, що великі пальці промацують крізь живіт рельєф власних долонь.

Він знав, що хотів би вернутися з нею в гори, думав, що знає, що міг би. Він радий би навіть бути з нею там так довго, щоб цілком звикнути до того, що з нею, до неї, до її тіла, щоб втратити несподіваність, щоб вона стала звичною, знаною, неперервною, безперервною, водою, деревами, ліжком, сорочкою, виглядом з вікна. Дівчина раптом повернулася до нього задом, але настільки зграбно, що губи Памви ні на міліметр не зсунулися з шиї, а долоні самі опинилися на животі; вона похилилася, впершись руками у скло, на животі здригалися різні м’язи, Памва розумів, що це все лиш пальці, шия, крижі, притиск, вино.

Все найсправжніше — надзвичайно жорстоке.

Він сильно обхопив дівчину під самими грудьми, притягнув до себе і повільно повернув її — так як було перед тим. За нею на заледенілому шклі залишилися два вигріті відбитки долонь. Памва пропхав руку аж під скуйовджене волосся, до самої шкіри, стиснув його у кулак і прихилив одну щоку дівчини до холодного вікна, припершись чолом до другої. Так тримав, заки вона не почала дихати спокійно, тоді обірвав всі доторки, навіть відступивши.

Щоб довше не затримуватися на тому, що сталося, вийняв з найглибшої кишені фотографію і показав їй. На фотографії жінка в білій одежі стояла, поклавши руки на рамена малій дівчинці, на березі невеличкого озера; за ними, трохи збоку, але аж на другому березі, сидів (на пірсі у вигляді дощаної паки) молодший, ніж жінка, мужчина у чорному убранні і дивних нелітніх черевиках, голова майже поголена. Всі спокійно, майже байдужо, але якось інакше зосереджено дивилися перед себе. У жінки були м’які риси і довге волосся.

Памва знав, що дівчина зараз озирнеться. Вона справді оглянулася, побачивши лиш себе і трохи дуже уважного Памвиного лиця у вікні. То погляд жінки на фотографію був таким, що здавалося, ніби вона дивиться в очі, але не того, хто розглядає