Джордж Мартін - Буря Мечів

подумав: «Він дужий і ярий, але старий уже, твій час іще прийде». Але ж ви ще зовсім хлопчик, лорде Сноу, і мені доведеться повертатися в Тіняву вежу, знаючи, що мій час не прийде ніколи,— утомлено посміхнувся він.— Постарайтеся, щоб я не помер, жалкуючи про свій вибір. Дядько ваш був великою людиною. Ваш лорд-батько й дідусь — також. Від вас я очікуватиму не меншого.

— Ага,— підтакнув Котер Пайк.— І почати можеш з того, що скажеш королівським воякам: ми вже все вирішили й хочемо, чорт забирай, їсти!

— Їсти,— вереснув крук.— Їсти, їсти!

Щойно королівським вояками повідомили, що вибори відбулися, вони відійшли від дверей, і Трипалий Гоб з півдюжиною помічників побіг на кухню по страви. Джон не лишився на вечерю. Він блукав замком з круком на плечі та Привидом біля ноги, не певен, чи йому це все не сниться. За ним посунули Пип, Грен і Сем, перемовляючись, але Джон заледве щось чув з їхньої балачки, поки Грен не шепнув:

— Семова робота.

— Семова робота,— підтвердив Пип. Він узяв з собою бурдюк вина і, зробивши великий ковток, заспівав: — Сем, Сем, Сем-чаклун, Сем-чудотворець, Сем-чародій, це він усе зробив. Та коли ти примудрився заховати в казані крука, Семе, і як, сьоме пекло, ти міг бути певен, що він полетить саме до Джона? Якби птах вирішив сісти на голову Джаносу Слінту, це б усе зіпсувало.

— До птаха я стосунку не маю,— наполягав Сем.— Коли він вилетів з казана, я мало штани не обмочив.

Джон засміявся, дивуючись, що він ще не розучився сміятися.

— Ви — божевільні йолопи, ви це знаєте?

— Ми? — перепитав Пип.— Це ти йолопами нас обізвав? Це ж не нас обрали дев’ятсот дев’яносто восьмим лордом-командувачем Нічної варти. А тобі ліпше хильнути вина, лорде Джоне. Гадаю, тобі тепер багато вина знадобиться.

Отож Джон узяв з Пипової долоні бурдюк і зробив ковток. Та тільки один. Тепер Стіна в його руках, ніч темна, і йому ще доведеться постати перед королем.

Санса

Раптом вона прокинулася, відчуваючи поколювання в кожному нерві. Якусь мить не могла зорієнтуватися, де вона. Їй наснилося, що вона маленька, ділить спальню з сестрою Арією. Але то крутилась у ліжку її покоївка, а не сестра, і була Санса не у Вічнозимі, а в Соколиному Гнізді. «А я — Алейн Стоун, байстрючка». В кімнаті було холодно й темно, але під ковдрою — тепло. Світанок ще не рожевів. Іноді Сансі снився сер Ілін Пейн, і тоді вона прокидалася з калатаючим серцем, але цей сон був зовсім не такий. Домівка. Їй наснилася рідна домівка.

От тільки Соколине Гніздо — зовсім не рідна домівка. Саме воно не більше за Мейгорову тверджу, а за стрімкими білими мурами — лише гори і підступний спуск попри Небо, Сніг і Камінь до Місячної брами в долині. Не було куди піти, не було чого робити. Старі слуги казали, ці стіни дзвеніли від сміху, коли Сансин батько і Роберт Баратеон були годованцями Джона Арина. Але ті дні давно минулися. У тітки челяді було небагато, й вона рідко пропускала гостей крізь Місячну браму. Якщо не рахувати літньої Сансиної покоївки, товариство їй складав восьмирічний лорд Роберт, який більше нагадував трирічного.

«І Марильйон. Він же всюди!» Граючи для присутніх на вечері, юний співець частенько, здавалося, співає тільки для Санси. Тітка була геть невдоволена. Вона до нестями любила Марильйона й вигнала двох служниць і навіть пажа за те, що буцімто оббріхували його.

Лайса була така ж самотня, як і Санса. Новий чоловік, здавалося, більше часу проводить біля підніжжя гори, ніж на її вершині. І зараз його немає, уже чотири дні,— зустрічається з Корбреями. З уривків підслуханих розмов Санса довідалася, що прапороносці Джона Арина обурювалися Лайсиному шлюбу й заздрили, що Пітир нині лорд-оборонець Видолу. Старша гілка дому Ройсів готова була відкрито збунтуватися проти того, що Сансина тітка не схотіла допомогти Робу на війні, а Вейнвуди, Редфорти, Белмори й Темплтони тільки підтримували їх. Гірські клани теж серйозно турбували, і старий лорд Гантер помер так нагло, що двоє молодших синів почали звинувачувати старшого сина в убивстві батька. Можливо, тягар війни й оминув Видол, але назвати його ідилічним місцем, як намагалася показати леді Лайса, не можна було.

«Я вже не засну,— усвідомила Санса.— В голові сум’яття». Вона знехотя відсунула подушку, відкинула ковдру, підійшла до вікна й відчинила віконниці.

На Соколине Гніздо падав сніг.

Сніжинки летіли вниз, м’які й мовчазні як пам’ять. «Ось що мене збудило?» Внизу в садку вже лежав сніг, укривши простирадлом траву, притрусивши білим кущі та статуї, пригинаючи гілля дерев. Це видовище мов перенесло Сансу назад, у холодні ночі довгого літа її дитинства.

Востаннє вона бачила сніг, виїжджаючи з Вічнозиму. Тоді він був не такий густий, як сьогодні, пригадувала вона. У Роба, коли він обіймав її, у волоссі танули сніжинки, а сніжка, яку намагалася зліпити Арія, розвалювалася у неї в руках. Боляче було згадувати, яка Санса була щаслива того ранку. Галлен допоміг їй сісти верхи, і вона поїхала вперед у широкий світ, а навколо кружляли сніжинки. «Я гадала, того дня починається моя пісня, та насправді вона закінчувалася».

Вдягаючись, Санса лишила віконниці розчиненими. В садку холодно, знала вона, хоча його оточували вежі Гнізда, захищаючи від дужих гірських вітрів. Санса вдягнула шовкову білизну й довгу лляну сорочку, а зверху — теплу сукню з блакитної вовни. Пара панчіх на ноги, чоботи, які шнурувалися до коліна, товсті шкіряні рукавички й, нарешті, плащ із каптуром, пошитий з м’якого білого песця.

У вікно почали залітати сніжинки, й покоївка щільніше загорнулась у ковдру. Санса відчинила двері й почала спускатися виткими сходами. Штовхнувши двері у садок, вона аж затамувала подих — так було тут гарно: шкода порушувати цю довершену красу. Сніг падав і падав у примарній тиші, густим і неторканим килимом вкриваючи землю. Зі світу стерлися всі кольори. Лишилося тільки біле, чорне й сіре. Білі вежі, білий сніг і білі статуї, чорні тіні й чорні дерева, а над головою — темно-сіре небо. «Це чистий світ,— думала Санса.— Мені в ньому не місце».

Але вона все одно вийшла. Чоботи лишали глибокі ями у гладенькому білому снігу, але ступали безшумно. Санса проминула вкриті інеєм кущі й тоненькі темні дерева, подумавши, чи вона бува досі