Вальдемар Лисяк - Ціна, Вальдемар Лисяк

як вічно ненаситні воші. У Руднику царком буде товариш Бронек, наш улюблений поштмейстер... Він уже погнобить...

- Вас теж, пане професоре... так що й вам слід тікати.

- Я вже надто старий, втомлений і лінивий, щоб тікати від червоного бидла, від усієї цієї комуністичної чуми, але вам, графам, раджу це зробити – без жодних жартів. Потоцькі вже пакуються і виїжджають із Ланцуту.

– Куди?

- Не знаю. Схоже, спочатку у Відень, а потім далі на захід.

- За допомогою німців?

- Мабуть, так... Ви також могли б скористатися своєю домовленістю з Мюллером. За таку ж купку доларів.

Граф махнув рукою.

- Не можу я зараз думати про це! У мене голова тріщить після всього цього жахливого диспуту!

- Жахливого? А я його вважаю навіть дуже цікавим. Стільки нового відкрилося... І весело було, як холера! Усього можна було очікувати, пане графе, але те, що думаючи про порятунок заарештованих, ми станемо ще сваритися з приводу баб, похоті та питань статі – такого я не міг передбачити навіть по п'янці! Серед усіх ідіотських тем нашої дискусії – це була найідіотськіша. Якоїсь миті я злякався, що пані графиня засварить усю компанію…

Обидва глянули на фотографію, що стояла під дзеркалом.

- Все це я зробив заради неї, пане Станьчак… — прошепотів Тарловський. – Це була чудова жінка… Красива, але й розумна…

- Серед дам таке зустрічається рідко, – прокоментував зізнання філософ. - ...Як правило, жінки "думають задом", як стверджує один мій двоюрідний брат.

Граф лише роздратовано змахнув рукою і скривив куточки рота.

- Професор!... Вам уже не потрібно мутити їм голови подібними словами - їх тут вже немає!... Втім, всі ми мислимо геніталіями - і чоловіки, і жінки, але чому ж лише над жінками знущаються, ніби "жінка маткою думає"?!

- Може тому, що матка розумніша за хрін… Знущаючись, ми мстимо всім їм…

- Я не належу до тих що знущаються! - гаркнув Тарловський.

Облаяний професор замовк. Граф теж замкнувся у собі. Він сидів на своєму інвалідному візку, трохи схиливши голову, ніби намагаючись вловити вухом далекі, гаснучі звуки рояля. Перед ним, на столі, лежали чотири стопки доларових банкнот (кожна пачка була оперезана аптекарською гумкою), але він їх не бачив – у нього були ті розплющені очі сліпих, містиків та людей, які бажали звільнення в смерті. Філософа, мабуть, це налякало, і він стурбовано запитав:

- Пане граф, ви себе добре почуваєтеся?

Той замість того, щоб відповісти, лише злегка кивнув.

- І про що ви замислилися, якщо можна спитати?

- Про сина…

- Незабаром ви його побачите.

- …І про те, що це ви врятували мені сина…

- Швидше вже, це моя нестримна мова, пане графе!

- …І ще дещо про що…

- Так?

- …"Не судіть, і не судимими будете".

- Хто судитиме? Ніхто про це й не знатиме. Ніхто один перед одним не похвалиться – з почуття сорому, пане графе! До того ж, і ми обидва.

- Господь Бог знатиме про це. Ви забули про Бога, професоре!

- Скоріше, це вже Бог забув про нас, дорогий граф. Напевно, Він розсердився, читаючи чи слухаючи Шекспіра.

- Що пан говорить?

- Кажу, що він підслухав, як Макбет проклинає, що "світ - це оповідання ідіота". Адже Шекспір ​​мав рацію, так?

- Не мені судити, професор.

- А кому ж судити, як не людям? Адже це ми, холера ясна, маємо жити в цій фабулі Предвічного Творця! Це ми повинні танцювати на сцені цього страшного кабаре! Це ми повинні виносити всілякі страхи цього позбавленого сенсу, логіки, гідності, пристойності та істини сценарію! Хіба що бажаємо загнати Назаретянина в кут, в небуття, і після того вважаємо, що божеством є біологія, природа, яка не має космічної плазми! Запишемося в пантеїсти, дорогий графе!... Або повіримо Шекспіру...

- Я вірив Шекспіру з того часу, як у студентському театрику Львівського Університету ми ставили "Гамлета", професор.

- Ви грали Гамлета?

- Тільки як дублер, коли хворів мій колега. Тут, у бібліотеці палацу, я маю всього Шекспіра. І не переклади – оригінали. Але фраза Макбета – це лише словесна блискітка майстра драми. Ви не завербуєте мене в атеїсти, тож не витрачайте зусиль, навіть смерть сина не відібрала б у мене Святої Трійці. Хіба що обличчя цих людей на якийсь час відберуть у мене сон...

- Яких людей? Яких розстріляє гестапо?

- Ні, тих людей я не знаю. Я говорю про людей, яких запросив учора за свій стіл… Ви бачили їхні обличчя, коли вони вже йшли?

- І що тут дивного? Кожен із них, власне, перестав бути людиною. Або, точніше кажучи – саме людиною став. І кожен із них про це знає.

- А ви, професор?

Станьчак засміявся і гірко спитав:

- Я?... Пан Тарловський - я вже дуже давно втратив по відношенню до себе якісь ілюзії. Але вони втратили залишки ілюзій саме сьогодні. Говорячи "вони", я маю на увазі і вас. У всіх вас тепер з'явилося усвідомлення того, що ви сволоти, і що ви трохи відрізняєтеся від фриців. Якщо Мюллер бажав переважно цього, а я можу посперечатися, що так він своєї мети досяг... Власне кажучи, цю війну виграв Мюллер, пан граф.

Господар не хотів продовжувати діалог. Він завмер нерухомо і тупо дивився невідомо куди. Гість зрозумів, що саме час йти. Але вважав, що перед тим повинен ще раз влити у себе знамениту наливку графів Тарловських. Він узяв графин і нахилив над чаркою, але тут витекло всього кілька крапель. Він підвівся і взяв другий графинчик - з цього вдалося вицідити пару десятків крапель. Третій подарував стільки ж, можливо, на краплю більше. Усього набралося близько половини чарки, ось професор і розлив напій язиком, прощаючись із блаженним смаком. Потім вийняв з жилетної кишеньки годинник, звіряючи його з настінним годинником.

- За дві години прийде капітан Мюллер... Світає. Я кланяюся, пане графе.

До виходу він попрямував рішучим, хоч і не зовсім чітким кроком. Професор повернув ручку, відчинив двері і вже збирався переступити поріг, як раптом якась думка затримала його. Станьчак обернувся, щоб сказати зовсім тверезим голосом:

- Ви знаєте, що найнеприємніше, пане графе? Найкращим є не те, що люди обманюють. Найгіршим є те, що кожен обман має якесь виправдання.

А потім професор вийшов, зачиняючи за собою двері.

АКТ VII

Писк шин