Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

- Якби ти був здоровий, би з радістю відмовився.

- Ех, хлопчики ви такі милі.

- Але я не здоровий, і ти доглядаєш за мною. – глянув зморщивши лоба.

        Почухав голову друга. Не знаю слів сказати, це приємне відчуття коли ти за кимось доглядаєш, за тим хто для тебе важливий. Атмосфера затишку в перемішку відчуття ніби ти став стіною для когось. Душу захоплює радість розуміння: важливій людини твої дії помагають прожити біль душі та  тіла.

        Віола принесла обід. Апетит відсутній

        Взяв тарілку, присів коло ліжка.

- Дай я нагодую.  – Підійшла Христя. Віола пішла відразу, поставила їжу на стіл, якісь справи по дому.

- НІ. – Поставив тарілку на підлогу, підклав під Кафі пару подушок.

- Ти сам побитий а поводишся наче здоровий. Дай мені.

- Краще іди до лікарки спитай що йому можна із цього всього що ти принесла і мазь візьми. Гроші в рюкзаку. -  Перша ложка вже стирчала з рота.

        Христя хотіла заперечити, та напевно другому побитому легше годувати ніж ходити. Зітхнувши дістала гаманець тай пішла.

- Боїшся мене хтось інший буде доглядати? – Намагався стримати сміх.

- Не мели дурниць. – стукнув ногу. – подавишся.

- угу. – тримаючи ложку у роті.  – Любиш мене, - широко  по доброму усміхнувся, - я тебе теж.

  Через десяток хвилин прийшла Христя, в руках дві баночками мазі.

- Ну що там. – Поклав ложку від ліків на стіл.

- Гроші не взяла, сказала « Нетреба дівчино, ті телепні заплатят» а що до ягід сказала можна чорницю, полуницю, Запитала чи суницю можна, сказала можна.

- Ось можеш погодувати ягодами. – встав стерши коліна.

- Не знаю, якось страшно стає коли всі хочуть мене з рук погодувати. – Додав Кафі. Руки  в синцях. Рух викликає біль, любий рух.

-  Не знаю як інші, - поклала вже помиті ягоди на тарілку. – Та ти милий коли їси. Якщо  усміхаєшся очима то так тепло стає.

- Радий. – Усміхнувся губами.

 

***

        Мені захотілось сходити в туалет, вулиця вкрита темною ніччю. Повернувся  додому, вирішив підійти до Кафі.

        Друг крутить головою, весь у поті. Я торкнувся голови, трохи піднята температура.

Скинув покривало. Треба його витерти.

 Він обмочився. Сеча з кров’ю, сірі труси стали червонуватого відтінку.

- Христю прокинься. – почав її трусити. – Христю.

- А… - ледве відкрила очі. – Що таке? Ранок? – Пробурчала. –сонний погляд зупинився на мені.

- Іди до лікарки, Кафі погано.

        Христя підвелась, глянула.

- Скажи потіє, є температура, не висока і… Обмочився сечею із кров’ю.

- Гаразд. – Швидко накинула одяг.

        Присів коло друга повільно взяв руку.  Не знаю будити його чи ні. Та рано чи пізно прокинеться, прокиниться.

        Весь блищить від поту.

- Кафі?

- У… Ден… - почувся тихий стогін.

        Стогін почав підсилюватись

Ноги заніміли. Без різниці зараз.

        - Ден… Денсею… - Кафі розплющив очі стогін перейшов у крик.

- Я тут. – зжав руку вхопив плече. – Тримайся. Зараз прийде лікарка.  – крик перекотився знову в стогін. Він прокинувся повність, тепер приглушує біль від мене. – Не стримуйся.

- Ні… - випустив тихий дзвінкий крик.

- Денсею! – Забігла перелякана Христя.

- Що? – Обернув в її бік.

- Підійти сюди. – вийшла за поріг.

- Не помітиш як вернусь. –  посміхнувся. Повільно відпустив друга. Стомленим обличчям відпустив.

        Христя ходила сюди туди прикривши рот рукою. Це не віщувало нічого хорошого.

- Кажи. – прижав губи.

- Лікарки немає, тобто вона в сусідньому містечку сьогодні. Буде лише через два дні. – око та ніс засіпались.

- Гаразд. – заплющив очі перед порогом.

- Що ми будем робити? – вступила крок. Почувся крик Кафі. Христя побіліла. Мене взяли дрижаки

-  Молитись тим в кого він вірить. – Ми не можем зробити щось більше. Все  що я можу, бути поруч.

        Христя намагалась зайти в дім але зупинилась.

- Якщо не можеш це чути, іди до Вольта, думаю він знайде тобі місце на цей час.

- Ти такий спокійний… - засумнівалась іти чи ні. - Гаразд.

- Стриманий, а не спокійний. Це для мене не в перше.

        Вона хотіла запитати про щось ще, Кафі знову закричав. Тихо пішла.

Не для її вух таке чути. – подумки промовив.

- Лікарки немає… зате… є я. – почухав плече.

- Я її налякав? – фальшива посмішка.

- Не переймайся, це не для її вух. відправив до Вольта. Що тебе болить?

- Шкода її.. кхех. – маленький кашель: німий крик. – Живіт. Під ребрами.

        Нирки, зрозуміло. Криваві обмочені труси, мокре ліжко відтінку крові.

- Стане легше не хвилюйся. Ліки не можу дати, вибач. Можуть зробити гірше. – зжав свою шию рукою. – Зараз витру тебе. – набрав в миску воду взяв рушник. Витру піт із голови.

-  Не хвилюйся за мене, це не буде моєю смертю. – Ледве усміхнувся мені Кафі.

- Тобі боляче. – перейшов до грудей. – Мовчи якщо боляче говорити.

- Можливо тобі теж краще піти? – не послухався.

- Не мели дурниць! – живіт вирішив не чіпати. Пересів нижче, коло його ніг. – Я тебе не кину. – Мені було досі неприємно від того як тоді мені довелося залишити його, дня де ми мали двоє покинути Санай далі. Наважився лише тоді.  Останній день.

- Ти не зобов’язаний це робити.  – не зводив погляду із мене. Часто кривився.

- Зараз тут тебе витру, покладу щось інше щоб мокро не було. – стягнув труси із ніг. Досі згадую погляд тоді, усмішка перекрита легким не розумінням. Сказав: радий за мене, обійняв. Пішов з рідка обертаючись махаючи рукою. – Буде боляче кажи.

- Дякою. Ти завжди поруч.  – по щоці покотилась сльоза.

 Вода стала червоного відтінку. Пішов замінити воду, із рюкзака дістав інші труси та ще один рушник.