Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

І наші надії справдились. Не знаю, чим вечеряв мій Грицик, однак те, що було в моїй мисочці, видалося неймовірно смачним. Я миттю спустошив її, тоді улігся біля буди і вдоволено видихнув.

— Гарно як, — мимоволі вихопилося в мене.

— Ще б пак, — долинув із-за тину дядьків голос. — Яка вечеря, такий і настрій. А я вже, признатися, хвилюватися почав. Вечір надворі, а вас все не видно. То як там у лісі? Я вже давно туди не заглядав.

— Там так гарно! — вигукнув я. — Дерева шумлять так тихо, що аж чути, як шкребуться миші під листям. Пташки співають. От тільки звірі там тепер якісь не такі.

— Що ти маєш на увазі?

— Розумієте… Пам’ятаю, як у нашому попередньому житті варто було лише зайти до лісу, як там таке зчинялося! Тільки й чулося: «Гей, всі сюди!» або: «Дивіться, хто прийшов!». А зараз усі якісь непривітні. Уявляєте, білка навіть розмовляти зі мною не захотіла, а борсук обізвав мене нахабою за те, що я привітався до нього! Що це з ними трапилось?

Дядько, як завжди, відповів не одразу. Він у задумі кілька разів дзеленькнув ланцюгом і аж тоді відказав:

— Ну, це вже не так і важко пояснити. Сам відаєш, що п’ятсот літ тому до лісу мало хто з людей потикався.

— Це так, — згодився я. — Тоді весь ліс тремтів від одного ведмежого ревіння. А ще ж там рисі стрибали, наче білки, ми під деревами бігали…

— Атож. А тепер туди заходять всі, кому не ліньки. Я знав навіть одного гиндика, який там побував. Ну, де ти раніше бачив таке?

— Ніде, — зізнався я.

— То ж бо й воно. А коли той гиндик повернувся, то все село сполошив своїм дурним галайлаканням. Мовляв, от який я хоробрий! А лісові звірі — вони люди тихі, їм зайвий шурхіт чи голос ні до чого. От і сердяться, коли хто сторонній шастає межи їхніх кущів, та ще й горлає мов навіжений.

— Ага, — сказав я. — Тепер я здогадуюсь, чому дід Кудьма теж повівся не так, як колись…

— Дід Кудьма? — дядько скліпнув очима. — Це ж який — чи не той самий?!

— Той самий, — підтвердив я. — Раніше при зустрічах казав нам з Барвінком гарні слова, під горлом чухав, а тепер каже, щоб я не траплявся на його шляху… Чого це так, дядьку?

Дядько ніби й не чув мене. Він так задумався, що й дзенькати перестав.

— Неймовірно… — повторив він улюблене Письменникове слово. — І де ж ти його зустрів?

— Там, де й завжди. У Вовкулацькому куті.

— Дивно… Я скільки там бував і жодного разу діда не бачив. То який же він із себе?

— Такий, як завжди. Хіба що ніби зліплений з туману. І бачити не бачить. Тільки відчуває, коли до нього наближаються, та ще шелестить, щоб не ставати йому на дорозі, бо буде біда.

— Так-так… А ще що ти побачив?

— А ще за ним вилися пасма туману. То мені здалося, ніби вони шелестіли, що дідо Кудьма вже їхній назавжди.

— Он воно як… — замислився дядько. — Тепер мені дещо починає прояснюватись.

— Що саме?

— Розумієш, коли я був молодим і бігав туди, то завважив, ніби той туман став щільнішим, ніж був літ п’ятсот тому. Тепер мені ясно, що він погустішав не просто так.

— Розумію! — здогадався я. — Раніше він був лише простим туманом, а тепер став ще й дідовим.

— Молодець. Кудлатику, — похвалив мене дядько. — Гарна в тебе голова.

Іншим разом я порадів би з таких слів, але зараз мене цікавило інше.

— Дядьку, — спитав я, — а чому тумани кажуть, що вони початок усього?

Дядько відказав не одразу.

— Колись у школі я почув, що життя на землі почалося не так з океану, як з боліт. І гадаю, що це таки правда.

— І з нашого болота теж?

— Ну, звісно.

— Щось не дуже віриться, — засумнівався я. — Болото — воно і є болото.

— Ну, як би тобі краще пояснити… От скажи, що найголовніше в нашому житті?

Я довго думав і нарешті сказав:

— Мабуть, друзі.

— Це свята правда, — згодився дядько. — Але ще не вся. Головне в нашому житті, гадаю, їжа. Без неї ніяка дружба не виживе.

— Та яка ж у трясовині може бути їжа? — засумнівався я.

— А така… От тобі хазяйка готує, скажімо, якесь вариво. То що ти бачиш?

— Не знаю… Пару над казанком.

— От-от! А ще чуєш, як в тому казані булькає. Чуєш?

— Чую.

— От і в болоті так. Булькає, і пара здіймається. Не знаю, яка їжа в ньому вариться і для кого, але такої смачної води, як у Вовкулацькому куті, я не пив ніде. Цілюща якась. І рани лікує.

— Я теж її пив, — згадав я. — Сьогодні. То, може, дядьку, там готується цілюща вода?

— Може, — згодився дядько. — Недарма кажуть, що вода — всьому голова. Без неї ніяке життя неможливе. А ще коли в ньому гарна кісточка…

І дядько надовго замислився.

Я теж замовк, щоб не відволікати його, але довго не витримав:

— Дядьку, — почав я обережно, — а чому я бачу діда Кудьму, а ви — ні?

— Мені це теж цікаво, — признався дядько. — Я саме думав про це. Мабуть, його можуть бачити лише ті, хто з ним особисто знайомий.

— Але чому тоді мій Грицик його не побачив? — не згодився я. — Адже він теж колись знав діда Кудьму! І інші хлопці теж не побачили.

Дядько заперечливо похитав головою:

— Ти, Кудлатику, забуваєш, що твій Грицик — людина. А людина не пам’ятає нічого із своїх попередніх життів.

Я тільки скрушно головою похитав: бідні люди, бідний Грицик! Це ж стільки він втратив!

— А ще, дядьку, там було щось незрозуміле, — вів далі я.

— Що саме?

— Не знаю. Воно не показувалося на очі. Тільки таке вже люте було! Назвало мене вилупком і сказало, що якби не люди, то воно роздерло б мене на шматки.

— Мабуть, то був якийсь дикий хижак, — припустив дядько. — Чи не лисиця?

— Та що я, лисиць не знаю? — запротестував я.

— Може, вепр? — продовжував гадати дядько.

— А це ще хто?

— Кабан дикий. Пахне майже як ваш кабанчик. Тільки ще різкіше.

— Ні, кабанчикового духу там і близько не було.

— Тоді вже й не знаю, — почухав дядько лапою за вухом. — Ласки, куниці? Але ж вони такі дрібні, що бояться нашому братові навіть слово сказати, не те що погрожувати. О, а що, коли то знову повернулися наші вороги — лісові парубки?