Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Ти хотіла знати, що це. – Погладжуючи великим пальцем ніжну шкіру Мири, промовив чоловік.  – Там, звідки я родом…

- Терія. – тихо промовила дівчина. – Коли почалася війна, люди з поселення часто розповідали про тебе різні легенди. Вони говорили, що «з-за гір йде воїн, настільки могутній і величний, що навіть Боги не наважуються ставати на його шляху. Ніби сам демон веде його». А хтось навпаки розповідав, що силу тобі дарували ті ж самі Боги. Та хоч всі ці оповіді були різними і по-своєму незвичними, в усіх них говорилося, що ти воїн з міста, що розташувалося на іншому кінці Острова. З Терії. Тай від батька я не раз чула про твоє походження. – Вирішила пояснити дівчина, помітивши здивований погляд чоловіка.

Та на її слова Драган лиш загадково усміхнувся та продовжив:

- Терія – це не мій рідний дім, Миро. Так, я там виріс і став тим ким є зараз. Однак, народився я в зовсім іншому місці.

- Тоді, звідки ж ти? – Мира спантеличено дивилася на Драгана. Та, зрозумівши, що відповіді він їй не дасть, вона перевела погляд на малюнок і промовила – Розкажи про цей символ.  

- Звідки я родом, існує одна легенда. – Почав Драган. – Історія, яку переповідають з покоління в покоління. В ній говориться про чоловіка і жінку, що без тями любили один одного. Закоханні часто зустрічалися в храмі, що був збудований на честь Великої Богині-Матері. Всі їхні побачення були таємними і відбувалися щоночі, в одну і ту ж годину. Наш герой вірив, що дівчина була дарована йому Богами. Задля неї він був ладен піти на все. Та от однієї ночі, його кохана не прийшла. Чоловік чекав її до світанку. Та все було марно, вона так і не з’явилася. Тоді він прийшов наступної ночі. І наступної. Однак, дівчина зникла, не пояснивши і не залишивши нічого.

Спокійний голос імператора заворожував Миру. Всі події починали вимальовуватися перед її очима так чітко, ніби вона була їх свідком. Ось, перед собою Мира побачила засмученого чоловіка. Здавалося, простягни руку і можна торкнутися його плеча. Це лякало і одночасно заворожувало.

- Так минув місяць. – Продовжував свою розповідь Драган. - Спочатку, чоловік намагався знайти дівчину. Та коли це не дало ніякого результату – він почав занепадати духом. Його серце розривалося. Без неї він ніби перестав жити. Все довкола стало сірим і непотрібним. Та в один із таких сірих для нього, та сонячних для всіх інших людей днів – чоловік побачив її – дівчину, яку шукав всі ці тижні і яку кохав понад усе на світі. Вона була такою гарною. Вся сяяла та посміхалася. Він захотів підбігти до неї, міцно обійняти і вже ніколи не відпускати від себе. Та було дещо, що змусило лишитися його на місці. Біля дівчини був інший.

- Але як?! – Спантеличено вигукнула Мира, здивувавши своєю реакцією Драгана. Він навіть встиг помітити, як її очі на якусь мить спалахнули зеленим вогнем.

По інакшому реагувати Мира не могла. Вона не знала чому, та зараз чітко бачила перед собою ту дівчину. Ось, біля неї стоїть чоловік, що ніжно тримає її за руку і якому вона так мило посміхається, слухаючи якусь розповідь. А ще вона бачила закоханого, який дивився на пару не зводячи затуманеного погляду та стискаючи міцно кулаки. Та найгіршим було те, що Мира, кожною своєю клітинкою відчула все те спустошення та біль, що  наповнювали в цей момент чоловіка.

Це було дивно і якось не звично. Ніби вона зараз була в тому місці і спостерігала за всім, немов глядач на виставі. Междемира могла з легкістю сказати, якою була погода того дня – теплою та сонячною. Легкий вітер, що ледь помітно хитав листя на деревах, дівчина відчувала на своїй шкірі. Все було таким реальним і в той же час далеким, що змушувало серце Мири битися швидше. Та було в тому ведінні щось, що не давало їй спокою.

Мира перевела свій погляд на дівчину. Її ніжне личко було надто вродливим і милим. Біляве волосся - зібране в складну зачіску. Блакитна сукня, яка ідеально підкреслювала вигини фігури та так гармонійно поєднувалася з такими ж очима. Дзвінкий сміх, що заповнював собою все навкруги. Ця дівчина була еталоном вишуканості і грації. Від неї просто неможливо було відвести погляду. Раптом, помітивши чоловіка, сміх на її пухкеньких губах застиг. В очах промайнули біль і розпач. Та лиш мить, і все це зникло і вона знову повернулася до свого супутника, вдавши, що нікого не помітила.

- Вона ж його впізнала… - прошепотіла ледь чутно Мира, яка була просто вражена побаченим.

- Того дня, серце чоловіка розбилося вщент. – Продовжував свою розповідь Драган. – А ще, він дізнався, що його кохана була не просто дівчиною, а дочкою короля.

З кожним словом імператора, перед очима Мири з’являлися нові образи. Спочатку, вона побачила розкішний палац. Ось, його високі башти, головні ворота. А ось – неймовірної краси сад. Та мить, і картина змінилася. Тепер Междемира опинилася в головній залі, де на троні сидів король. Такий суворий і холодний, він чимось нагадував їй батька. А потім, вона побачила принцесу, яка сиділа поряд. І чомусь зараз дівчина більше не здавалася такою веселою.

- А найгіршим було те, - Мира чула голос Драгана, - що його кохана повинна була вийти заміж за іншого. Принца сусідніх земель. Цей союз, мав об’єднати два королівства.

«Я його не кохаю батьку!» - Кричала принцеса. «Кохаєш?! – Король був розлюченим, а його слова жорстокими. – Хто тобі говорив про такі дурні речі? Ти принцеса, і твій обов’язок, це вийти заміж за того, союз з ким буде вигідний для твого народу». «Але я кохаю іншого!» - принцеса плакала. Вона була такою нещасною. «Ха. – Король насміхався з почуттів дівчини. – Якщо ти його кохаєш, і твоя любов така сильна, як ти тут мені розповідаєш. То ти вийдеш заміж за принца. А інакше! – Він зупинився. Його голос став холодним і жорстоким. – Інакше я вб’ю твого коханого!». На цих словах король вийшов геть, лишивши дівчину на одинці зі своїм горем. А найгіршим було те, що принцеса знала, батько виконає свою обіцянку.