Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

Фініст шарахнувся, за щось зачепився і впав на дупу.

Хихикання стало ще голосніше і гидкіше.

— Швидко, поки й ці двері не зникли! — звеліла Дженні, пробігаючи повз Фініста.

Добрий молодець обернувся, круглими очима подивився на двері, а потім, прямо так, рачки, кинувся до них. Майже добігши, він згадав про меч, лайнувся і кинувся назад. Піднявши меч, нарешті здогадався стати на ноги, можливо тільки через те, що одна рука була зайнята, і буквально влетів у двері, промчав повз Дженні і вписався нахиленою вперед головою в стіну, де й ліг відпочити. А стіна трохи подумала і теж зрозуміла, що їй настав час прилягти, тому повільно з шелестом і скрипом, частково обрушилася, добре хоч не на Фініста.

Зате двері, наче глузували, нікуди пропадати не стали.

— Даремно я в це вплуталася, — сказала Дженні, переконавшись, що Фініст живий, і почала шукати в сумці нашатир, який начебто ставила туди Василина. Тепер зрозуміло, на який випадок.

***

— Куди підемо далі? — спитала Дженні, коли прийшов до тями Фініст, на диво тепер схожий на індіанця напортачившого з бойовим розфарбуванням.

Піти можна було або вліво, або вправо, або в дірку, пробиту головою доброго молодця.

Фініст чесно замислився. Поскріб голову, загрузнувши пальцями в злиплому від бруду волоссі. Потім підвівся, приклав руку козирком до чола і оглянув доступний простір.

— А де камінь-дороговказ? — тоном скривдженої дитини спитав він.

— Який камінь? — здивувалася дівчина.

— Ну… той, на якому буде написано: ліворуч підеш, сам пропадеш, праворуч, коня втратиш…

— Немає в тебе коня, — сказала Дженні.

— Тоді праворуч ходити не будемо, — зробив несподіваний висновок Фініст. — Та й пропадати мені не хочеться. Раптом мене потім не знайдуть. Ідемо прямо.

І з завзятістю носорога попер у дірку.

Дженні зітхнула і пішла слідом, на хихикання за спиною вона вирішила не звертати уваги. Може тут якийсь привид тиняється, невидимий при денному світлі.

Прохід крізь дірку не вирішив проблеми вибору напрямку, він її лише посилив. За пробитою Фіністом стіною виявився дивний сад — дерева перемежовувалися з високими стінами зі стрижених чагарників. Стіни з'являлися, через три кроки пропадали або тягнулися кудись далеко-далеко, різко повертали або зненацька роздвоювалися, залишивши в місці роздвоєння вузький прохід. Загалом, піти можна було куди завгодно і Фіністу це зовсім не подобалося.

— Ах ви так! — грізно закричав він, що дуже добре поєднувалося з його розмальованою брудом фізіономією. — Плутати мене надумали?! Ну, я вам зараз влаштую!

Після цієї обіцянки він вихопив меч із піхов і пішов трощити чагарники. Добре хоч не дерева.

Дженні хихикнула і сіла, де стояла.

— Тяжко тобі з ним, красна дівчино? — співчутливо спитали просто у вухо.

— Важко, — не стала сперечатися з очевидним Дженні.

Навіть придатного для врозумлення дрина ніде не валялося. Та й чи варто знову бити і так ненормального Фініста по голові? Раптом усе посилиться? А Василині з ним ще жити.

Василині в цей момент Дженні дуже співчувала.

— А давай перевиховуємо його, — вкрадливо запропонував невидимка в інше вухо феніксові.

— Давай, — не стала сперечатися Дженні.

Перевиховання Фініст дуже потребував. Йому явно не вистачало терпіння, витримки та розуму, зате зашкалювали героїзм, бажання битися та рішучість. Загалом, не найкращий набір якостей.

— От і добре, ось і домовилися, — сказав невидимка і дуже знайомо захихотів.

Земля під ногами Фініста розкрилася і проковтнула доброго молодця, знову зімкнувши краї.

Дженні нервово хихикнула і запитала:

— А він повернеться?

Як вона цю подію пояснюватиме Василині, дівчина навіть не уявляла.

— Повернеться, куди подінеться? Пройде випробування, присмиріє і повернеться. Може навіть порозумнішає, хоч і сумнівно це. Розумніти добрі молодці не вміють. Не для того їх мамки народжують.

Невидимка сумно зітхнув і став видимим.

Дженні здивовано подивилася на маленького, їй до пояса, старенького в капелюсі, що робив його схожим на гриб.

— Лісовик я, — сказав дідок. — Ходімо, чаї ганяти, чарівний птах. А там і твій знайомий повернеться. А то теж мені надумав, лабіринти ламати і кущі трощити.

— Ходімо, — погодилася Дженні. Не сидіти ж їй під стіною, чекаючи на повернення Фініста. Раптом він у найближчий тиждень не повернеться? Вона ж до землі приросте.

Лісовик довів Дженні до невеликого будиночка, собі під стать. Дівчині довелося нахилитися, щоб увійти. Там вона була посаджена на табурет, який дідок збільшив, махнувши на нього рукою. Потім лісовик побігав навколо столу, вмовляючи його не ганьбити господаря і теж збільшитись заради гості. Умовлянням стіл хоч і не скоро, але піддався.

— Розбалувались, — сказав Лісовик і кудись помчав.

А повернувся назад із самоваром, котрий урочисто летів перед ним, і цукорницею з чашками на таці. Печиво в плетеному кошику та кренделя на рушнику з'явилися самостійно. І Дженні зрозуміла, що чорт із тим Фіністом, не пропаде, бо дурні в принципі не пропадають. Мабуть не хочуть радувати рідних та близьких, робити їхнє життя простіше. Дженні хотілося просто посидіти та відпочити. А краще ще й блюз зіграти, сидячи на маленькому ганку маленького будиночка. Краще ввечері чи навіть уночі. І тоді життя буде взагалі гарне.

— Ех, діво, — сумно сказав лісовик, і Дженні на коліна впав її улюблений саксофон. — Грай, чого тут. Музику я також люблю. Головне вовків не лякайся.

Дженні кивнула і вдячно посміхнулася.

А ще їй дуже хотілося, щоб Фініст пропадав якомога довше. І дітей їй тепер не хотілося і навряд чи захочеться найближчим часом. Навряд маленькі діти сильно відрізняються від дорослої дитини. А від нього вона втомилася так, як ніколи не втомлювалася раніше.