Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

— Ми грибочки на зиму сушимо, ягідки…

— Якщо пройдете трохи цією стежкою, а потім дорогою, зустрінете там бабусю. Їй чоловіча допомога потрібна. — Дженні вирішила звести одну нужденну ще з трьома.

Чоловіки переглянулись і замотали головами.

— Ні, до відьми на службу не підемо, — гордо сказав власник ручки від ножа.

— Ну і здихайте тоді з голоду й холоду, — образився за бабусю Фініст, і, полякавши грабіжників видом меча, пішов далі.

— Краще милостиню просіть, — порадила Дженні і пішла за ним.

А мужики так і лишилися стояти на стежці. Можливо, навіть обмірковували своє життя.

***

Стежка собі петляла, петляла, а потім стала зовсім вузькою і закінчилася. Просто перед високою кам'яною стіною, місцями порослою мохом.

— А ось і лабіринт, — зрадів Фініст.

Дженні розгорнула вовчий сувій і пошукала на схемі стіну. Нічого схожого там не було, тому вона вирішила вважати нею непереконливу смужку, що відділяла звичайний ліс від Чарівного.

— Як ми переберемося? — спитала дівчина.

Ні, Фініст, звичайно міг перелетіти. Але в неї самої був лише один спосіб перетворитися на птаха — почати горіти. А Дженні цього зовсім не хотілося. Тим більше, що Фініст робитиме спочатку з яйцем, а потім з немовлям?

Фініст подивився на супутницю, похитав головою, а потім вручив їй меч і заявив:

— Я на розвідку злітаю!

І, перш ніж Дженні встигла щось сказати, впав на стежку, перетворився на сокола і рвонув за стіну. Спробував рвонути. Повітря над перешкодою прогнулося тонкою плівкою, а потім відкинуло спритного Фініста, як дерево гніздо з пташенятами. Нещасний перевертень звалився в кущі і намертво там застряг. Дженні тільки й залишилося сумно зітхнути.

Виплутувала вона сокола звідти довго. Кущі виявилися колючими та липкими. А ще їм дуже подобалося пташине пір'я і соколиних у їхній колекції явно не було досі. Інакше навіщо було стільки їх висмикувати?

— У-у-у-у… прокляте каміння. — виплутаний Фініст, перетворившись на людину, погрозив стіні кулаком.

— Шукаємо вхід? — запитала Дженні.

— Я його зараз зроблю, — гордо пообіцяв Фініст. — У мене стінобитний амулет є. У царевича Івана його виграв. У місті.

— Гаразд, — не стала сперечатися з бовдуром Дженні, все одно марно. — Тільки я відійду убік.

Фініст знизав плечима і став обплескувати кишені, шукаючи амулет.

А Дженні справді відійшла. Спершу на десяток кроків. Потім подумала і відійшла ще на два десятки. А потім ще й ще. А потім побачила в стіні невеликі дверцята. Відкриті. І стежку, що вела до цих дверцят, побачила, але повернутися до Фініста і розповісти йому про це не встигла.

Щось гримнуло. Стіна здригнулася, гублячи мох і кам'яну крихіту. А дверцята кілька секунд подумала і рішуче хлопнулася в точку. Від них тільки й залишилася маленька щербинка у камені. І стежка теж зникла.

— Так, — сказала Дженні.

Знову гримнуло і мало не їй на голову впала дохла ворона.

— Зрозуміло, — сказала Дженні, озирнулася, побачила дрин, що сиротливо валявся під стіною. Схопила його і пішла відволікати Фініста від бажання зруйнувати стіну.

***

Фініст старанно колупав стіну. Пальцем. Намагаючись відкрити двері, котрі зовсім недавно ось тут були.

Дженні сиділа в тіні і похмуро за цим дійством спостерігала. Дрин об голову Фініста зламався з другого удару, на що добрий молодець відреагував чуханням маківки і скривдженим питанням: навіщо Дженні це зробила? Фенікс, звісно, пояснила. І навіть показала місце, де були двері. Але було вже запізно. Відкриватись перед такими буйними відвідувачами лабіринт не збирався.

— А може її таки зламати? — бурмотів Фініст, підібравши паличку й почав колупатися вже нею.

— Ти вже пробував, — нагадала Дженні.

— Або перелетіти…

— Це ти теж робив.

Фініст тяжко зітхнув і викинув паличку, що зламалася. Потім зазирнув у щілинку і ще раз зітхнув.

— Гаразд, горе, — вирішила змилуватися над ним Дженні, та й сидіти їй уже набридло. — Давай пройдемося вздовж стіни, може там ще одні двері десь є.

Фініст радісно закивав і охоче кинувся в чагарник, що зростав упритул до стіни праворуч від нього. Продертися у доброго молодця вийшло відносно легко, потім щось голосно плюхнулось і невиразно, з бульканням, залаялося.

Дженні глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись і стала на ноги. Сама ж обіцяла наглядати за цим нещастям.

Дівчина неквапом підібрала забутий великим воїном меч і пішла до кущів. Виявилося, що тих кущів там небагато, їх спокійно можна було обійти, а за ними підозрілий просвіт. Тому Дженні акуратно пробралася слідом за Фіністом, а дійшовши до просвіту з цікавістю зазирнула в яму.

У ямі була вода і добрий молодець, що стояв у ній до пояса. Вигляд у Фініста був нещасний. Плюхнувся він, схоже, головою вниз і зумів дістати до дна, бо тепер з маківки стікали брудні струмки. Вилізти самостійно він не міг. Яма була досить глибока, а стінки у неї прямовисні та гладкі.

— Я тебе не витягну, — відразу ж попередила Дженні.

Добрий молодець тяжко зітхнув.

— На, прорубай з сходи, — додала дівчина і подала нещасному меча.

А потім відійшла вбік і почала чекати.

З ями спочатку долинали глухі удари. Потім невиразна лайка. Потім дуже виразна лайка. А потім над краєм ями з'явилася голова Фініста, брудна до невпізнання.

— Справи, — пробурмотіла Дженні і за її спиною хтось тихо захихотів.

Фініст виліз із ями і став обтрушуватися, розмазуючи бруд по тих місцях, де його ще не було. Хихикання за спиною Дженні стало голосніше і дівчина, не витримавши, озирнулася. Щоправда, нічого окрім кущів так і не виявила.

А коли знову подивилася на Фініста, який тепер художньо розмазував бруд по обличчю, виявилося, що в стіні, прямо за його спиною, з'явилися двері.

— Швидко! — гаркнула Дженні, схоплюючись на ноги.