Юлія Бонд - Я теж її кохаю, Юлія Бонд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Понад 10 років тому (Юля)
Обводжу поглядом коридор. Нічого так, цілком пристойно. Не розкіш, до якої я звикла, але жити можна.
– Не подобається? – Запитує Єгор, простеживши за моїм поглядом.
Усміхаюся у відповідь і хитаю головою, мовляв, мені все подобається, бо не має значення де ти живеш, а важливо – з ким.
Обійнявши мене за талію зі спини, Єгор притягує моє тіло до себе. Відкидає волосся на одне плече і повільно цілує у шию.
– Може, скажеш, чому батько тебе вигнав із дому? – шепоче на вухо.
– Не зійшлися у поглядах, якщо тебе влаштує така відповідь.
Зітхнувши, Єгор розвертає мене обличчям до себе і запитливо заглядає у вічі.
– Це все чи є ще щось?
Ковтаю грудку, яка підкотила до горла.
– У нас сімейні проблеми, насправді. Але говорити про них я не хочу. Краще скажи, що ти мене не проженеш.
– Не прожену. Просто хочу заздалегідь знати, чи згорне мені шию твій батько, коли дізнається, що його дочка живе у звичайного викладача із маленькою зарплатнею.
– Господи, Єгоре, – безтурботно сміюсь. – Звідки такі комплекси? Чи ти думаєш, якщо я донька багатих батьків, то не маю права розпоряджатися своїм життям самостійно?
– Комплексів у мене немає. У голові не вкладається, чому батько тебе вигнав із дому. Таке вже раніше бувало?
– Ні. Це сталося вперше. Але насправді, – маню пальцем, щоб Єгор наблизився до мого обличчя: – я сама втекла з дому. Тому що мій батько – рідкісний самодур, який задовбав мене домашнім арештом.
– Що? – сміється Єгор, наче не вірячи.
– Так. Він той ще тиран. Його в сім'ї всі бояться, окрім мене, звичайно. А я втомилася жити за його правилами.
– Ну треба ж. Я навіть не знав, яка ти бунтарка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я теж її кохаю, Юлія Бонд», після закриття браузера.
