Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон

Отож з величезним зусиллям я сяк-так перебивався. Воював з м’ясником та крамарем, знов одніс до лихваря годинника, велосипеда та батькового макінтоша і працював, неначе віл. Працював увесь час, за винятком кількох годин короткого сну. Критики закидали мені щодо швидкої освіти одного з моїх героїв, Мартіна Ідена. За три роки, з матроса, який скінчив тільки початкову школу, я зробив відомого письменника. Критики кажуть, що це неможливо. Але ж Мартін Іден — це я сам. По трьох роках напруженої праці (два з них я вчився у вищій школі та в університеті, а один рік писав, і всі три роки уперто й багато дбав за свою самоосвіту), я друкував свої твори в таких журналах, як «Атлантичний місячник», читав коректуру своєї першої книжки та писав соціологічні статті до «Космополіта» та «Мак-Клюр», відмовився від співучасті у видавництві на паях, що мені було запропоновано телеграфом з Нью-Йорка, та збирався одружуватися.

Тепер кілька слів про мою роботу, особливо останнього року, коли я вивчав фах письменника. Весь цей рік я дуже мало спав і напружував мозок до останньої можливості, я ніколи не пив і не думав про те, щоб випити. Я так далеко сягав думками, що алкоголь не існував для мене. Часом я страждав від розумової перевтоми, та ніколи мені не спадало на думку, що алкоголь дасть полегкість. Умови з видавцями та їхні чеки — ось якої я жадав полегкості. Тоненький конверт від видавця, що приходив, з ранковою поштою, далеко більше давав мені піднесення, аніж шестеро коктейлів. І коли з конверта випадав чек на добру суму грошей, ця подія сама по собі була наче добра випивка.

Поза тим у цей період мого життя я не знав, що таке коктейль. Я пригадую, коли вийшла друком моя перша книжка, кілька товаришів з Аляски, що були членами клубу Богеми, запросили мене на обід до клубу у Сан-Франциско. Ми сиділи в дивних шкіряних фотелях та замовляли собі напої. Ніколи я не чув таких назв, як «лікер» та «гайбол»[2] особливої шотландської марки. Я не знав, що воно означає, отой «лікер» та «гайбол» і не знав, що «шотландка» — це віскі. Я знав тільки напої бідноти, напої прикордонних та приморських міст — дешеве пиво та дешеве віскі, що називалися просто пиво і віскі, а не якось інакше. Я мусив щось вибрати, і лакей майже знепритомнів, коли по обіді я замовив червоне вино.

XXVII

З літературним успіхом поліпшало і моє життя, та роздався обрій. Я взяв за звичай писати та видруковувати на машинці тисячу слів за день, включаючи неділі та свята. До того ще вчився, хоч і не так багато, як раніше. Я поклав собі п’ять з половиною годин для сну, мусив додати пів години. Фінансове становище давало змогу мені витрачати більш часу на спорт. Я більше їздив велосипедом; і головне тому, що він не був уже заставлений у лихваря. Я боксував, фехтував, ходив на руках, стрибав угору та на віддалення, стріляв та кидав кейбера[3] і плавав. Я переконався, що фізичні вправи викликають більшу потребу у сні, аніж розумова праця. Бувало, я так стомлювався фізично, що спав шість годин, а після занадто важких вправ спав і цілих сім. Але такі оргії сну траплялися мені рідко. Треба було багато вчитися, багато зробити, і я сам себе лаяв, коли спав сім годин. Я благословляв людину, яка вигадала будильника.

Я зовсім не мав тепер бажання пити. У мене було надто багато віри в прекрасне; я жив дуже змістовним життям. Я був соціалістом, мав намір перебудувати весь світ, і алкоголь не міг викликати у мене того запалу, що викликали мої ідеї та ідеали. З моєю думкою рахувалися, хоч я ставлю це на рахунок свого літературного успіху. Безумовно, це слава письменника збирала мені завжди авдиторію, якої я ніколи не зібрав би, будучи звичайним промовцем. Мене закликали різні клуби та організації, щоб я читав їм лекції. Я змагався за гарну мету, навчався та писав і був дуже зайнятий.

Досі у мене було мало приятелів. Але тепер я почав бувати на людях. Мене часто запрошували, особливо на обіди. Я мав тепер багато приятелів та знайомих, що їхній матеріальний стан був кращий, ніж мій. Дехто з них пив. Пили у себе дома і частували мене. Вони не були пияками, принаймні ніхто з них не напивався п’яний. Пили помірно, так само й я з ними, бо того вимагало почуття приязні та гостинності. Я так мало звертав тоді уваги на алкоголь, так мало думав про нього чи то хотів його, та й вплив його на мене був незначний: що я не можу пригадати ні свого першого коктейлю, ні свого першого шотландського гайболу.

Тепер і я закликав до себе у гості. Коли когось запрошують, зрозуміло, що й він мусить до себе запрошувати. Цього вимагало життя, що робилося забезпеченішим. П’ючи сам у людей, я мусив і їх частувати у себе. Отож я зробив запас пива, віскі та столового червоного вина. І з тої пори у мене не переводились ці запаси.

Весь той час я зовсім не зважав на Зеленого Змія. Я пив, коли пили інші, за компанію з ними. І так мало цікавився напоями, що завжди пив те, що пили товариші. Коли вони вибирали віскі — я теж пив віскі. Коли вони пили різні наливки — то й я пив із ними наливку. Але коли в домі не було гостей — що ж, я не пив нічого. Карафка з віскі завжди стояла в кімнаті, де я писав, але цілими місяцями і навіть роками я не знав, як це можна пити самому.

Коли, обідаючи в гостях, я помічав привітний веселий блиск передобіденного коктейлю, мені це здавалося дуже приємним і доречним. Але мені ніяк не кортів алкоголь, при моєму інтенсивному житті я ніколи й на думці не мав на самоті випити коктейлю перед їжею.

Але пригадую, до мене тоді приходив один дуже цікавий чоловік, трохи старший від мене. Він любив віскі, і я просиджував з ним цілі дні у своєму барлогу, сумлінно п’ючи віскі, шклянку за шклянкою, поки він починав п’яніти, та й я почував себе трохи на підпитку. А навіщо я це робив? Не знаю. Може, з давньої навички, яку набув, коли цілі дні та ночі зі шклянкою в руці гаяв поміж людей, які охочі були до випивки.

До речі, я вже не боявся Зеленого Змія. Я був у тому небезпечному стані, коли людина вірить, що подолала його. Я це доводив, утримуючись від алкоголю довгими роками навчання та праці. Я міг, коли хотів, пити, чи не пити, пити не напиваючись, а найголовніше — я був цілком свідомий, що алкоголь мені недовподоби. В ці часи я пив з тої самої причини, з якої колись випивав зі Скоті та гарпунером або з устричними піратами — пив тому, що пили ці люди, поміж яких я хотів поводитись, як подобає чоловікові. Ці блискучі люди, ці мандрівники царства розуму пили. Гаразд! Нема приводу й мені не випивати разом з ними, — мені, кому — я добре знав — нема чого боятися Зеленого Змія.

Кілька років я держався такої думки. Часом я добре напивався, але такі випадки траплялися рідко. Це заважало мені працювати, а я на це не міг собі дозволити.