Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

Та й плювати – вдома валяється інший, з тим самим набором контактів у пам’яті. Зараз він більше переймався цим начебто рибальським човном, що маячив удалині. Все-таки шанс. Якщо пройти ліворуч берегом, то через якийсь час він опиниться набагато ближче до рибалок. Може, й вийде.

Він нарешті зміг помочитися. Потім розгорнув папірець, сунув за щоку льодяник, але щойно рушив уздовж берега, усе пішло шкереберть. Піщана смуга виявилася короткою і швидко змінилася заростями й топкою глиною. Довелося роззутися, засукати штани й брести мілководдям, бо сунутися в прибережні зарості було страшнувато. При цьому слід було тримати в полі зору далекий човен, а темрява його помалу ковтала, доки остаточно не проковтнула.

Тільки через годину він дістався туди, звідки, за прикидкою, до невидимого човна було зовсім трохи – метрів двісті. Спереду зачорніла горбата заросла коса, на кінці якої блідо мерехтів язик голого піску, витягнутий в озеро. Валентин прошльопав через мілководну затоку і повернув до краю коси. Там зупинився, набрав повітря й на всю силу закричав:

– А-агов, на борту! Чи є хто живий?

Жодної відповіді, хоча не чути його не могли – звук широко розійшовся по всьому плесу й відбився невиразною луною від далекого берега.

– От гниди! – Валентин сплюнув у воду й знову закричав: – Агов, там, на човні! Відгукнися, блін, будь людиною…

Темрява промовчала й цього разу. Він сіпнувся й замотався берегом, відмахуючись від комарні й гарячково міркуючи, що діяти. Єдиний шанс вибратися звідси розвіювався на очах – та й чи був він? Нарешті йому вдалося взяти себе в руки. Він зупинився, напружено вдивляючись у зеленувату завісу туману, що вставав над плесом. Ліворуч проступали обриси кущів, правіше нерухомою масою стояв очерет. Спереду вгадувалася відкрита вода, знущально підморгували ріденькі вогники на протилежному березі, а ближче до очерету, метрів за п’ятнадцять від нього з води стирчав здоровенний корч – уламок стовбура дерева, зализаний хвилями. І нічого більше. Валентин вилаявся крізь зуби, і в ту саму секунду бічний зір сповістив: щось не так. Миттєво перевів погляд: чорний корч у воді ледь помітно ворухнувся.

Він не одразу повірив собі, але похолов. Знову вловив неясний рух, облився потом під сирим одягом і став крок за кроком відступати до заростей. Однак не витримав:

– Х-хто там? Ти хто такий?

– Хто-хто… – трохи перегодом застуджено запирхало з води. – Лізуть тут усякі… А я, дурень битий, злякався – рибнадзор, думаю, все, щас пов’яжуть… Ти якого біса тут лазиш?

Корч зрушив з місця й побрів до берега, хлюпочучи забродами й поступово набуваючи обрису куцого чолов’яги у ватнику й плетеній шапці, насунутій до перенісся. За два кроки від Валентина він зупинився, оглянув його з голови до ніг, тільки що не обнюхав, і поцікавився:

– Ну, й звідки такий узявся?

– Із Шаур, – Валентина вже відпустило. – Заблукав. Ліс тут у вас, не зрозумієш ні чорта…

– Ліс, – фиркнув дядько. – Коту дубця дати нічим. То ти що, з оцих, крутих?

– Та наче ні.– Рибалка, судячи з вигляду, був місцевий і потрапив сюди явно не на летючій тарілці.– У гості приїхав, з компанією. Ну, прийняли трохи, вирішили покататися озером… Я й відбився.

– Чого ж вони тебе не шукали? – у голосі нічного рибалки звучала підозра.

– Та я той… задрімав, – знайшовся Валентин. – Може, й шукали. А вас, вибачайте, як звати?

– Це навіщо? – насторожився рибалка. – Ну, хай буде Хомич.

– Ага. А мене – Микола. У вас що, і човен тут?

Рибалка засопів, порився в кишені ватника, присів навпочіпки й чиркнув запальничкою в жмені. Затягся короткою цигаркою, ховаючи вогник за полою, і тільки після цього запитав:

– А човен на шо?

– Та ясно ж, – ще не вірячи удачі, вигукнув Валентин. – Мені на той берег – кров з носа. Виручай, Хомич, на пляшку дам.

– На пляшку він дасть… – невдоволено пробурчав браконьєр, клацанням відправляючи недокурок у воду. – Туди-сюди задовбешся веслами махати. Це ж не навпростець, щитай, кілометрів зо три лишніх. А в мене сіті поставлені…

– Я додам, – засмикався Валентин. – Скільки?

– Скільки не жалко. Не кидати ж тебе тут на самом дєлє.

Він випростався, спустився до води й поліз у гущавину очерету. Потім з’явився, тягнучи за ланцюг чорну, низько посаджену плоскодонку.

Підігнавши човен до самого берега, Хомич скомандував:

– Давай на корму. Тільки під ноги дивися – днище слизьке, тече, падло.

У човні були навалені мотузки, саморобний якір, зварений з арматурного прута, іржаве відро і ще якийсь мотлох. Щойно Валентин сів, рятівник відіпхнув плоскодонку від берега, перевалився через борт і взявся за весла.

Гріб Хомич ощадливо, короткими ривками, безшумно, і човен одразу набрав хід. Коса почала віддалятись, і незабаром навколо залишилася тільки чорно-смоляна, густа на вигляд і зовсім нерухома вода, якою стелилися пасма туману. Валентин сидів мовчки, чіпляючись за порохняві борти й боячись поворухнутися, – надто вже хиткою і ненадійною здавалася посудина, та коли через кілька хвилин перед носом човна замаячила якась світла пляма, подав голос:

– Агов, Хомич, там спереду якась хрінь…

Хомич зреагував миттєво: кинув весла, збив на потилицю плетеного капелюха і обернувся, вдивляючись. Плоскодонка за інерцією пройшла ще кілька метрів. Тепер уже можна було розрізнити жовті поплавці катамарана, що дрейфував.

– Порожній, – мовив Валентин, тільки тепер зрозумівши, що саме його сприйняв з берега за рибальський човен. – Не видно нікого.

– Умгу, – задумливо відгукнувся Хомич, загрібаючи лівим й обминаючи катамаран. Подиву він не показав, наче тільки й робив, що натикався ночами на озері на кинуті плавзасоби.

– Може, трапилося що? – машинально пробурмотів Валентин. – І весел наче не видно…

– Ти от що, Миколо… – рибалка змовк, прикидаючи. – Трапилося, не трапилося – не наше діло. Ми з тобою нічого не бачили й не чули, єслі спитають. І лізти туди не нада – затаскають. Це ж смагінська посудина.

– Смагінська?

– Ну. Є тут один такий у Шаурах – полковник. Чув?

– Ні,– посміхнувся в темряві Валентин.

– І слава богу. З ними тільки зв’яжися. Кароч, ну її на фіг. З мєсних, які тут понастроїлись, одні Красноперови люди як люди. Іван Олексійович нормальний мужик, ні в чому не відмовить, та й Ксенія, жінка його… Дом у них рядом з полковницьким,