Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

вони вже не мали часу на свій улюблений індивідуальний відстріл у потилицю. Тож і їм довелося косити в’язнів своїх тюрем сотнями й тисячами. За лічені дні й години перед утечею вони задля зменшення обсягу роботи повипускали на волю кримінальників. А всіх інших (політичних? ненадійних? підозрілих? жінок? дітей?) вони страчували поголовно й безжально, завалюючи трупами не тільки в’язничні подвір’я та приміщення. На початок липня 1941 року кожен підвал міста С. міг виявитись імпровізованою трупарнею.

Зрештою, хіба лише в’язнів вони розстрілювали в ті дні й години? Є чимало свідчень того, що так само вони чинили й зі щойно мобілізованими до їхньої ж армії рекрутами. Це робилося радше без якихось очевидних підстав — лише про всяк випадок. Новобранців заводили колонами до військових комісаріатів, перевіряли прізвища, особисті дані, іноді вже навіть і голили налисо, іноді вже й видавали на руки обмундирування — а тоді звідкись надходив інший наказ. І в тому ж подвір’ї того ж комісаріату всіх до останнього ставили під мур і від гріха подалі розстрілювали. Так виглядав лиш один із проявів, зрештою, не найпоширеніший, тотальної сталінської параної в червні-липні 1941 року.

Згодом з’ясується, що совітів і нацистів у справі розстрілів об’єднують ще деякі схильності. Наприклад, і перші, й другі вибирали для своїх масових екзекуцій фактично одні й ті самі топографічні прикмети. Тому місця страти взаємно накладаються, а скинуті на дно жертви одних і других переплелися між собою так тісно, що з них проростає спільна трава. Розрізнити, чиїм саме жертвам відповідають ці або ті конкретні останки, можна хіба що за якимись дуже специфічними деталями, як, наприклад, форма дірок у кістках грудної клітини. Ромбовидні наконечники штиків можуть свідчити лише про совітів. У нацистів були не штики, а багнети.

Але і перші, й другі полюбляли розстрілювати під рівне щільне гудіння автомобільних моторів. Мешканці приміських районів чудово знали, що означає цілонічна монотонія заведених машин у поблизьких лісах.

Хоч не тільки в лісах: на пустирях, цвинтарях, у в’язничних подвір’ях чи будь-яких інших закапелках також.

3

У липні 1941-го до міста С. без боїв увійшли військові частини мадярів, і статистика розстрілів тимчасово пішла на спад. Це не означає, що мадярська влада була якоюсь особливо гуманною. Причина радше у відмінності пріоритетів: мадярів захоплювали передусім реквізиції (більше схожі на конфіскації), що на ділі означало широкомасштабні спустошення і пограбування. Не скидаючи з рахунку того, що на цих теренах вони стануть каліфом на годину, мадяри квапилися вивезти за Карпати якомога більше матеріальної всячини. Вони самозабутньо перли в бік гірських перевалів і своєї маленької батьківщини все, що трапляло під руку: не тільки збіжжя, птицю, худобу і реманент, не тільки ліс, нафту, графіт, сірку і сіль, але й цілі фрагменти демонтованої промисловості, великі уламки фабрик та заводів — цехами, майстернями, складами, машинами, агрегатами, станками, деталями, трубами, патрубками, колесами, рамами, залізяччям, гайками, рейками і просто брухтом. І чого лиш вони не перли на своїх возах, у вагонах і вантажівках!

Завдяки цій велетенській грабіжницькій праці в них не залишалося ні часу, ні сил для потужного етноциду чи бодай активнішого втручання в перебіг політичних протистоянь. Поляки як вірні й давні bratanki[25] вітали їхню визвольну місію і всіляко демонстрували лояльність. Українці примудрялися леґалізовувати власні органи цивільного врядування й вивішували на установах національні прапори поруч із мадярськими триколорами. Мадяри не надто розуміли, що з цим робити, але про всяк випадок розформовувати українське самоправління не поспішали.

Цей далеко не найгірший час протривав трохи довше місяця — до початку серпня. Ніхто спершу й не зауважив, як у місті С. з’явилося ґестапо. Втім, коли певного дня мадярські вояки налетіли на склади шкірфабрики Марґошеса для чергової реквізиції (конфіскації?) чергових десятків тонн шкіряної здобичі, на місце відразу прибув з усім своїм озброєним почтом сам гауптштурмфюрер СС Ганс Крюґер (Krüger der Schreckliche[26], «високий 35-річний блондин із жорстким поглядом»[27]). Він зажадав припинення грабунку і в разі непослуху пообіцяв негайний friendly fire[28]. Мадярам як відчутно меншим братам Великого Райху довелося скоритися й покинути фабрику без жодного метра шкіри. Добре, що власної з них не здерто.

14 серпня Угорщина офіційно передала місто С., а з ним і всю область німецькій адміністрації. Це означало перехід означених територій до Оізігікі СаІігіеп у складі Генеральної Губернії. Проте вже кількома днями раніше, а саме між 2 і 8 серпня, себто формально ще за мадярського правління, той самий Крюґер та його люди влаштували акцію з винищення кількох сотень міського єврейства, переважно еліти. А що своєрідним апогеєм розправи став понеділок 4 серпня, то її вписано до найжахніших сторінок історії міста як Blaumontag[29] (можливо, робоча назва операції).

Проте це був лиш початок, і після понеділка настала неділя: Blaumontag виявився прологом до Blutsonntag[30] — наймасовішого в місті С. за всі часи його існування цілоденного розстрілу, організованого на міській околиці, поруч із єврейським цвинтарем і частково в його межах, 12 жовтня 1941 року, в день Гошана Рабаг, себто Великої Осанни, що є сьомим і завершальним днем великого свята Суккот. Вибір саме цієї дати, звісно, далеко не випадковий, а радше типовий для нацистів із притаманною їм брутальною символізацією кожного такого діяння. Того дня було розстріляно від десяти до дванадцяти тисяч євреїв. Безпосередню участь у розстрілі брала вся верхівка ґестапо і кріпо[31]міста С. Крюґер der Schreckliche, його заступники Брандт і Шотт, брати Мауери та інші зверхники не тільки вшанували подію особистою присутністю, але й неодноразово бралися за кулемети власними руками. Згідно з одним із джерел, «дітей кидали в ями живцем, заощаджуючи при цьому набої (от і ці взялися заощаджувати! — Ю. А.). Серед євреїв, що очікували своєї черги на підході до однієї з трьох ям, які вже було вистелено трупами, почалася справжня паніка. Запаморочені тим, що побачили, деякі з них непритомніли. Інші сахалися назад, однак задніх тіснили кулеметники». На цьому місці автор цитованого опису замовкає: велетенське людське місиво перестає піддаватися всякій реляції.

Екзекуцію було зупинено близько 19-ї години лише через настання темряви. Ті дві-три сотні євреїв, які не дійшли до ям і залишилися на той час живими, Крюґер обнадіяв запевненням, що «великий фюрер дарує їм життя», і змусив їх тричі прокричати «гайль Гітлер!», а відтак відпустив роздягнених і босих назад у ґетто зі словами: «Спіть спокійно, ніхто вас більше не потурбує».

Судячи