Джеймс Хедлі Чейз - Меллорі

— Зажди-но хвилинку, — промовив Ян, з підозрою дивлячись на нього. — Чому ж ти цього зразу не сказав?

Ренлі нервово запалив цигарку. Його рука була непевна.

— Таж дай мені хоч слово мовити, — різко зауважив він. — Я саме збирався вам про це розповісти.

— Та невже? А мені так не здається. То, кажеш, вона мертва? Як вона померла? Що сталося?

— Коррідон думає, що її вбив Меллорі.

Ці двоє вмить відреагували на слова Ренлі.

— Чому він так думає? — запитала Жанна, її рука зметнулася до горла.

Тим часом Ренлі вже опанував себе і спокійно продовжив:

— Він проводжав Риту Аллен до неї додому, а Меллорі, на його думку, саме ховався у будинку. Коррідон переконав Риту розповісти йому про Меллорі. Він думає, що Меллорі підслухав те, що вона розказала. Тоді Рита піднялася по щось нагору. Коррідон почув, як вона закричала, а тоді знайшов її саму — вона лежала у передпокої зі зламаною шиєю. Він думає, що це Меллорі змусив її замовкнути. Справді, схоже на те, хіба ні? Хто ще то міг бути?

Ян підійшов до нього.

— Що ще тобі відомо, Ренлі? Що ти від нас приховуєш?

Ренлі відступив під його жорстким, пронизливим поглядом.

— Нічого я не приховую, — сказав він недоладно.

— Та невже? А чому та жінка пішла нагору?

— Звідки я маю знати? Коррідон у деталі не вдавався.

— І ти не питав? Це так? Чи ти таки питав, але нам не кажеш?

— А зараз послухай-но сюди... — сердито почав Ренлі, та Жанна його перепинила.

— Гаразд, Ренлі, — спокійно мовила вона. — Лягай спати. Говорити більше нема про що.

— Якраз-таки є про що! — шалено гаркнув Ян. — Він бреше про Коррідона. Я йому не вірю. Я ніколи йому не довіряв. Він щось приховує.

— Що ти хочеш цим сказати? — стривожено запитав Ренлі. — Ліпше будь обережніший з тим, що говориш. Я не більше за тебе обізнаний з тим, про що йому розповіла Рита. Ти ж бо й сам добре знаєш, який той Коррідон потайний.

— Облиш його, Яне, нехай собі йде, — сказала Жанна.

— Ні! — люто вигукнув Ян. — Я збираюся дошукатися правди.

— О, та йди ти під три чорти, — крикнув Ренлі, розвернувся та рушив до дверей.

— Ренлі!

У Яновому голосі було щось таке, що змусило Ренлі швидко озирнутися через плече. І він побачив просто перед собою загрозливого маузера, якого Ян висмикнув з кобури.

— Стій, де стоїш, — провадив далі Ян. — Я збираюся...

— Прибери того пістолета, дурню! — закричала Жанна. — Сюди хтось...

Двері відчинилися, й увійшов Генрі Мідовс. У руці він тримав примірник газети «Таймс» і радісно розмахував ним перед цією трійцею, неначе втішена дитина.

— Виявилося, що увесь цей час він був у місіс Коддісталл... — почав був цін, але затнувся, побачивши пістолета в Яновій руці. Старий здригнувся, роззявив рота та застиг на місці, ніби закам'янілий. Його бліді очі попід кошлатими білими бровами широко розплющилися, він переводив погляд від Яна до Ренлі, а тоді до Жанни. Хрипким голосом він вимовив: — У вас тут щось негаразд? Що коїться?

Ян поквапливо сунув пістолета до наплічної кобури, аби приховати його від сторонніх очей. А тоді загрозливо ступив у бік старого.

— Яне! — різко сказала Жанна.

Мідовс відступав до дверей.

— Що... що... що... — голос зрадив йому, коли він зустрівся очима з Яновим жорстким і безжальним поглядом; а тоді Мідовс полишив кімнату, зронивши «Таймс» на порозі. Вони чули, як він побіг, спотикаючись і човгаючи ногами.

Одну довгу мить усі троє стояли мовчки, а тоді Жанна стишеним, але запальним голосом сказала:

— Ти зруйнував усе, ти, навіжений дурню. Той старий не мовчатиме про те, що побачив. Ми мусимо негайно залишити готель. Хутчіш! Нагору й спаковуймо валізи.

— Нічого він не зробить, — приголомшено пробурмотів Ян. — Він надто старий. Не знатиме навіть, що йому робити.

— Нагору й спаковуймо валізи, — повторила Жанна. — Якщо вони викличуть поліцію... — Вона відштовхнула Яна та хутко вибігла у коридор. Ані сліду Мідовса там не було. Тоді вона побігла нагору сходами.

— Вона має рацію, — сказав Ренлі. Його обличчя посмикувалося. — Ти — навіжений дурень. — Він рушив до дверей. — І ти надто вільно поводишся з отим своїм пістолетом. — Ренлі вийшов у коридор, і Ян, бурмочучи щось собі під носа, подався за ним слідом.

— Ходіть хутчіш! — сказала Жанна, стоячи нагорі сходів. — Він пішов. Хутчіш! — Вона перехилилася через поруччя та жестами підкликала Ренлі та Яна.

Вони побігли сходами нагору. І ніхто з них не зазирнув до телефонної будки, що стояла коло приймальні. Саме там, присівши навпочіпки, сховався від них Мідовс. У його старечій голові калатало від хвилювання. Пістолет! І де! З усіх можливих місць — саме у готелі «Ендфілд». Якби він тоді не увійшов до кімнати, тут могло статися вбивство. Отак воно й буває. Тим іноземцям нема чого робити у цій країні. Таж його самого могли застрелити. Мідовса почав бити дрож, але колишньому офіцерові Індійської Армії не годиться лякатися якогось пістолета. Він знав, що треба робити. Щойно Ренлі з Яном, піднявшись сходами, зникли нагорі, старий підвівся. Мідовс важко дихав, його трохи млоїло, проте він не вагався. Старий зняв слухавку, короткозоро придивився до цифр на диску. Ніколи було йти по окуляри. Не можна гаяти жодної миті. Він ближче придивився до цифр, а тоді тремким пальцем набрав номер 999[45].

З

Вони вийшли зі своїх кімнат одночасно, кожен із них ніс у руці шкіряну валізу, поспішно напхану пожитками. Усі троє були вбрані в обшарпані оливково-зелені тренч-коти та чорні берети, які носили ще у Франції. Стоячи нагорі сходів, вони згуртувалися; у них відчувалася єдність і сила, що навіяли Ренлі спогади про минулі небезпеки й про те, як самовіддано вони колись працювали заради спільної ідеї та проти спільного ворога. Попри своє непевне становище, Ренлі відчував неабияке збудження та піднесення. Йому сяйнула думка, що ось таким і має бути справжнє життя. Нарешті він міг жити пригодою, а не читати про неї. Він із подивом усвідомив, що