Ерін Хантер - На волю!

Розділ 15

Синьозірка підвелася і попрямувала до Уст Матері. За нею рухався Тигрокіготь, ступаючи їй точно услід.

— Давай, Круколапе, — покликав Сіролап.

Круколап усе ще сидів на камені, втупивши погляд у скелі. На оклик Сіролапа він підвівся і поволі пішов слідом. Вогнелап зауважив, що його друг заледве зронив слово впродовж цілої мандрівки. «Він просто переживає через Тіньовий Клан чи його непокоїть щось інше?» — замислився над питанням Вогнелап.

Усього за кілька секунд коти досягли Уст Матері. Вогнелап стояв у проході й вдивлявся всередину. За кам’яною аркою було темніше, ніж у найзахмаренішу ніч. Вогнелап примружував очі, намагаючись розібрати, куди провадить тунель, але не бачив там нічогісінько.

Позаду нього Сіролап із Круколапом нервово крутили головами, розглядаючи вхід. Здавалося, навіть Тигрокіготь почувався ніяково від цієї чорної діри попереду.

— Як нам знайти дорогу в такій темряві? — запитав він.

— Я знайду, — сказала Синьозірка. — Просто йдіть на мій запах. Круколапе, Сіролапе, ви чатуватимете надворі. Вогнелапе, ти супроводиш мене і Тигрокігтя до Місяцескелі.

Вогнелапа аж пересмикнуло від захвату. Яка честь! Він глянув убік, на Тигрокігтя. Вояк сидів, хвацько усміхаючись, але Вогнелап все ж відчував слабеньку нотку страху в його запахові. Він посилився, коли Синьозірка ступила в чорноту.

Тигрокіготь похитав своєю масивною головою і вирушив услід. Коротко кивнувши іншим новакам, Вогнелап теж підвівся.

Усередині печери він усе ще нічогісінько не розрізняв. Абсолютна, непроникна темрява здавалася неприродною, але, на диво, Вогнелап зрозумів, що йому не страшно. Палке бажання дізнатися, що ж лежить попереду, пересилювало страх.

Холодне вологе повітря проникало крізь густе хутро і пронизувало до самісіньких кісток, зводячи м’язи. Навіть найхолоднішими ночами повітря не вистигало так сильно, як тут. «Ця земля ніколи не зазнала теплого доторку сонця», — думав Вогнелап, відчуваючи лапами камінь, слизький, як лід. Із кожним подихом морозне повітря заповнювало його легені, так що зрештою у нього почало паморочитися в голові.

Вогнелап ступав за Синьозіркою і Тигрокігтем крізь темряву, знаходячи шлях лише на запах і дотик. Клан рухався вперед тунелем, який все спускався і спускався, звертаючи то в один бік, то в інший. Вогнелапові вуса терлись об стіни тунелю, повідомляючи, де рухатись прямо, а де повертати. Ніс підказував, що Синьозірка і Тигрокіготь ідуть всього на один хвіст попереду.

Вони все йшли і йшли. «Як далеко ми вже забралися?» — думав Вогнелап. Раптом щось ніби вкололо його у вуса. Повітря попереду, здавалося, посвіжішало. Він знову принюхався, полегшено відчувши знайомий наземний світ. Кіт відчував запах торфу, здобичі й вересу. Очевидно, десь вгорі був отвір.

— Де ми? — нявкнув він у темряві.

— Ми увійшли до печери Місяцескелі, — долинула лагідна відповідь Синьозірки. — Зачекай тут. Невдовзі Місяцепік.

Вогнелап підібгав під себе задубілі лапи, всівшись на холодній кам’яній підлозі, і став чекати. Він чув спокійне дихання Синьозірки і часті, просякнуті страхом подихи Тигрокігтя.

Раптом печеру осяяв спалах яскравіший, ніж прощальний промінь призахідного сонця. У непроникній чорноті тунелю Вогнелапові очі були широко розплющені. Зараз же він швиденько зімкнув повіки, прикриваючись від холодного білого світла. Тоді, поволі, він ледь-ледь їх розплющив і глянув уперед.

Він побачив осяйну скелю, що мерехтіла, ніби зроблена з міріад росяних краплин. Місяцескеля! Вогнелап роззирнувся. У холодному світлі, відбитому каменем, він розрізняв затемнені закутки печери з високими склепіннями. Місяцескеля здіймалася просто з середини підлоги на три хвости увись.

Синьозірка дивилася вперед, її хутро відливало білим у сяйві Місяцескелі. Навіть темна шерсть Тигрокігтя сяяла сріблом. Вогнелап простежив за поглядом Синьозірки. Високо у склепінні був отвір, через який виднівся вузенький трикутничок нічного неба. Місяць спускав промінчик у цей отвір просто на Місяцескелю, від чого та сяяла, немов зірка.

Вогнелап відчував, як страх Тигрокігтя все наростає, аж доки він не притлумив усі інші запахи. Вогнелап стривожився. Чи можливе таке, що старий вояк бачить тут щось інше, щось небезпечне? Він вловив порух, відчув, як повз нього зашурхотіло хутро, і почув відгомін бігу Тигрокігтя, який щодуху пробирався до виходу.

— Вогнелапе? — голос Синьозірки був тихий і спокійний.

— Я ще тут, — знервовано відповів він. — Що ж так злякало Тигрокігтя?

— Синьозірко? — нявкнув він ще раз, коли та не відповіла. Його серденько калатало, кров шумувала у вухах.

— Усе гаразд, юний вояче, не лякайся, — промуркотіла Синьозірка. Її лагідний голос заспокоював. — Гадаю, Тигрокіготь злякався сили Місяцескелі. Там, у верхньому світі, він безстрашний і могутній вояк, але тут, де розмовляють духи Зоряного Клану, коту потрібна інша сила. А що відчуваєш ти, Вогнелапе?

Вогнелап глибоко вдихнув і змусив своє тіло розслабитися:

— Лише свою власну цікавість, — зауважив він.

— Це добре, — відповіла Синьозірка.

Вогнелап перевів погляд на Місяцескелю. Його очі поволі призвичаїлися до її сяйва, воно більше не сліпило — навпаки, заколисувало його. Нараз він згадав свій сон. Це була та сама діамантова світляна куля, яку він бачив!

Заворожений, Вогнелап спостерігав, як Синьозірка підійшла до каменя і лягла біля нього. Тоді витягла шию і торкнулася Місяцескелі носом. Якусь мить у її очах виблискувало відображення скелі, тоді вона заплющила їх. Синьозірка відпочивала, поклавши голову на лапи, її повіки здригалися, а лапи раз у раз посмикувалися. Вона спала? Тут Вогнелапові пригадалися слова Сіролапа: «…провідник повинен переспати ніч біля каменя, а уві сні до нього приходять особливі видіння».

Він чекав. Холод тут був не настільки відчутний, але кіт усе одно дрижав. Вогнелап гадки не мав, скільки часу минуло, проте раптом камінь перестав сяяти. Печера знову занурилася в пітьму. Із неба зник місяць. Залишилися тільки дрібненькі зірки, що мерехтіли у темряві.

Вогнелап заледве міг розрізнити нечіткі обриси своєї провідниці, яка лежала біля Місяцескелі. Він хотів гукнути її, але не наважувався порушити тишу.

Через кілька безкінечних митей вона сама заговорила до нього:

— Вогнелапе? Ти ще тут? — її голос звучав приглушено і схвильовано.

— Так, Синьозірко, — Вогнелап почув, як до нього наближаються кроки.

— Швидко, — прошипіла вона. Він відчув, як провідниця зачепила його своїм хутром. — Нам треба вертатися до табору.

Вогнелап квапився услід за нею, дивуючись швидкості, з якою провідниця продиралася крізь темряву. Він сліпо йшов за її запахом, все вгору і вгору кам’яним тунелем, аж поки вона не вивела його на білий світ.

Тигрокіготь чекав біля входу разом із Сіролапом та Круколапом, коли Синьозірка із Вогнелапом вилізли з печери. Обличчя вояка заціпеніло, а хутро було трохи скуйовджене, однак сидів він незворушно і гордо.

— Тигрокігтю, — Синьозірка привітала його, не згадавши втечі цього вояка з підземних глибин. Той трохи розслабився.

— Що ти дізналася?

— Ми