Джордж Орвелл - У злиднях Парижа і Лондона

здавалася дивною й чужою. Це була маленька задушлива кімната зі стільцями з високими спинками, модними в сорокових, сьогоднішнє меню було написане милом на дзеркалі, дівчина чотирнадцяти років поралася з посудом. Землекопи їли щось з газетних згортків і пили чай з величезних кухлів без блюдечок — якихось фарфорових склянок. У кутку самотньо сидів єврей, всунувши пику в тарілку, і з винуватим виглядом пожирав бекон.

— Чи можна мені чаю і хліба з маслом? — запитав я в дівчини.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Масла немає, тільки маргарин, — відповіла вона й повторила замовлення фразою, яка для Лондона є тим, чим незмінна «coup de rouge[184]» є для Парижа: «Великий чай з двома скибками!»

На стіні поряд з моїм стільцем висіло попередження «Забирати цукор з собою не можна», під яким невідомий поетично налаштований покупець дописав:

Той, хто цукор стирить раз,

Той навіки ***

Хтось інший доклав зусиль, щоб зішкрябати останнє слово. Це була Англія. Чай-з-двома-скибками коштував три пенси й півпенні, тож у мене лишилося вісім шилінгів і два пенси.

Розділ 25

Восьми шилінгів вистачило на ще три дні й чотири ночі. Після невдалого досвіду на Ватерлоо-роуд[185] я перемістився східніше й залишився спати в нічліжці на Пенніфілдз. Це була типова нічліжка, яких у Лондоні десятки. Вона могла прийняти від п'ятдесяти до ста людей, а керував усім «уповноважений» — заступник власника. Нічліжки приносять прибуток і належать багатіям. Ми спали по п'ятнадцять-двадцять людей у загальній спальні. Ліжка були теж холодні й тверді, але простирадла не прали може з тиждень, що було відчутним покращенням. Плата становила дев'ять пенсів або шилінг (у спальнях за шилінг відстань між ліжками була шість футів, а не чотири), і вносити її треба було до сьомої вечора, бо інакше виганяли.

Внизу була спільна для всіх пожильців кухня з безкоштовним паливом і запасом каструль, чайників та виделок для підсмажування тостів. Там стояли також дві великих печі з обпаленої цегли, в яких вогонь увесь рік підтримували і вдень, і вночі. Пожильці по черзі пильнували вогонь, прибирали кухню й застеляли ліжка. Портовий вантажник Стів — статурного норманського вигляду старший пожилець — був визнаним «головою будинку», суддею в суперечках та питаннях примусового виселення боржників.

Кухня мені подобалася. Це був глибокий підвал з низькою стелею, дуже гарячий і сонливий від коксового диму, освітлений лише пічними вогнями, що відкидали чорні оксамитові тіні по кутках. На шворках під стелею висіло випране лахміття. Чоловіки, переважно портові вантажники, ходили з каструлями поміж червоних вогнів. Іноді зовсім голі, коли прали одяг і чекали, доки той висушиться. Вночі були ігри в шашки й нап[186] та пісні, з яких найчастіше співали «Я хлопака, батьки мене скривдили[187]» й ще одну відому пісню про корабельну катастрофу. Іноді пізно вночі хтось приносив відро куплених десь задешево літорин[188], і всім роздавав. Їжею зазвичай ділилися, й було заведено годувати тих, хто не мав роботи. Регулярно годували невелике бліде зморщене створіння, очевидно при смерті, яке називали «бідолаха Браун, тричі був під лікарським скальпелем».

Два чи три пожильці були літніми пенсіонерами. До зустрічі з ними я ніколи не замислювався, що в Англії є люди, які живуть на саму лише пенсію, — десять шилінгів на тиждень. Ніхто із цих стариганів не мав жодних інших прибутків. Один з них був балакучим, і я запитав, як йому вдається виживати. Він відповів:

— Ну, цей, віддаєш по девять пенсов за ліжко на ніч — п'ять шилінгов і три пенса на тиждень. Ше три пенса в суботу побритися — це вже пять шилінгов шість пенсов. Тоді, приміром, раз на місяць постригтися за шість пенсов — це ще три півпенса на тиждень. То в тебе лишається десь чотири шилінга і чотири пенса на поїсти й покурить.

Жодних інших витрат він навіть не міг собі уявити. Його їжею був хліб з маргарином і чай — під кінець тижня сухий хліб і чай без молока, — а одяг він, мабуть, отримував від благодійників. Старий здавався задоволеним, цінуючи своє ліжко й тепло більше за їжу. Але з прибутком десять шилінгів на тиждень витрачати щось ще й на гоління — це викликає повагу.

Наступний день я вештався вулицями, на схід дійшовши до Веппінґа, а на захід — до Вайтчепела. Порівняно з Парижем усе було дивним — значно чистішим, тихішим і похмурішим. Бракувало гуркоту трамваїв, галасливого вируючого життя провулків, чоловіків, що, карбуючи крок і брязкаючи зброєю, торохкотять через площі. Натовп був краще вбраним, обличчя привабливішими, м'якшими й однаковішими, без тієї несамовитої індивідуальності й злостивості французів. Менше пияцтва й менше бруду, менше сварок і більше лінощів. На кожному розі стояли групи голодних на вигляд чоловіків, що трималися на чаї-з-двома-скибками, які кожен лондонець поглинає що дві години. Саме повітря здавалося менш гарячковим, ніж у Парижі. Це була країна чайників і біржі праці, як Париж — країна бістро й потогонок.

Було цікаво спостерігати за натовпом. У Східному Лондоні жінки вродливі (мабуть, завдяки змішанню крові), у Лаймхаузі[189] були вкраплення прибульців зі Сходу — китайців, читтаґонських матросів, дравидів, що продавали шовкові шарфи, і навіть кілька сикхів, які бозна-як сюди потрапили. Повсюди вуличні зібрання. У Вайтчепелі хтось на ім'я Співочий Євангеліст за плату в шість пенсів брався врятувати тебе від пекла. На Ост-Індія-док-роуд правила службу Армія спасіння. Вони співали «Хто тут є негідник-Юда?» на мотив «Що з матросом п'яним зробиш[190]?». На Тауер Гілл два мормони намагалися звернутися до зібрання. Довкола їхнього помосту купчився натовп чоловіків, що кричали й не давали їм говорити. Хтось обзивав їх багатоженцями. Кривий бородань, очевидно атеїст, почувши слово «Бог», злісно перебивав ораторів. Довкола стояв оглушливий галас, лунали крики.

— Любі друзі, якщо тільки ви дозволите нам договорити те, що ми почали!..

— Правильно, дайте їм сказати. Давайте не будемо сваритися!

— Ні-ні, ти мені скажи. Ти можеш показати мені Бога? Ти покажи його мені, і тоді я в нього повірю.

— Та стули пельку, годі безперестанку їх перебивати!

— Свою стули! *** багатоженці!

— Ну, на захист полігамії можна багато чого сказати. Принаймні тоді ці *** жінки не лізуть працювати.

— Любі друзі, якщо ви дозволите...

— Ні, ти не викручуйся. Ти колись бачив Бога? Торкався до