Аскольд Мельничук - Посол мертвих

— Ти не їдеш… — зітхнув він і запхнув руки в кишені піджака, від чого трохи зсутулився.

— Я хочу їхати. Хочу! — сказала вона. — Кави?

Його серце калатало. Ада не бажала брати на себе рішення. Хотіла їхати, проте не уявляла, як почне все спочатку. Тут принаймні лихо вже відоме, шепотів їй страх.

— Ні. Треба їхати. Що тобі тут? Що тут?

— Річ у Вікторі, — вона починала сердитися. — Віктор кудись пішов. Зник. Не вперше, та коли його немає довше, як день, то в мене таке враження, ніби знову настав сорок другий рік.

Антон захвилювався.

— Я телефонувала Славі.

— Я переконаний, що з ним усе гаразд.

— Може, може — а от із моїми нервами зовсім не гаразд. Ну, чого він не міг обрати для цього інший час?

— Чи можу я допомогти? Тобі треба їхати, — промовив він, дивуючись із власного відчаю.

Яка користь від літератури, якщо вона не спонукає до дій?

Його худе тіло напружилося. Він буде стрілою. Протне їй серце.

Ада підійшла до нього й узяла за руку. У тому віці, коли в жінок виростає друге підборіддя, вона стала ще привабливішою, ніж раніше, мов остаточно прийшла у власне тіло, дивовижно не підкоряючись законам тяжіння. Зморщок майже не мала, а очі горіли непростим світлом.

— Як мало людей готові таке навіть промовити, — сказала вона.

— Мало хто.

— Я не можу. Зараз не можу. Коли ти їдеш?

З кожним словом її рішучість зростала. Навіть незважаючи на те, що Ада розуміла, що помиляється, зачиняє двері, які можуть вивести її на волю.

— Завтра. Та це не має значення. Ти можеш прилетіти пізніше.

— Можливо, — промовила Ада, думаючи собі: хтозна…

Вона схилилася над ним і поцілувала. Цілунок починався мляво, як просте прощання, та почав набирати сили.

Ада здавалася цілісною і зосередженою, проте внутрішньо вона ціла тремтіла, гойдаючись, немовби повітряний змій, на вітрі теперішньої миті. Антон тим часом неначе зник. Ада хотіла, щоби він торкнувся її, потягнув до себе, взяв — а він натомість відхилився і засмучено подивився на неї.

— Мені ні з ким поговорити, — сказав він. — Ніхто не розуміє того, що я бачив.

Вулиці та запахи сотні днів хмарою клубочилися навколо нього, й Ада дивилася на нього в сум’ятті, розуміючи, що чинить помилку, проте не в змозі вирватися з лещат моменту. Так само, як у дитинстві, вона відчула, що сім’я тримає її, наче пастка, що брат знову руйнує її життя, — так його попереднє зникнення почасти зламало їхню матір. Ми повторюємося, подумала вона, повторюємось. У цьому наша трагедія.

Коли Антон пішов, вона стояла в кухні й дивилась у вікно, а в голові мішалися картини з минулого та фантазії про майбутнє. Так само, як і під час війни, вона не мала часу замислитися. Мусила ходити на роботу, де красиво втрачала себе, виконуючи ті замовлення клієнтів, які могла виконати. Того вечора вона прийшла додому пізно і побачила синів перед телевізором. Віктора й надалі не було.

Минула ще одна страшна ніч. Неспроможна заснути, вона задрімала десь під ранок і, здригнувшись, прокинулася від дзвінка у двері.

Біля дверей уже стояв Алекс. Поряд із ним — усе ще п’яний Віктор, якого привели ми з батьком.

Батько часто брав мене до роботи та виконання доручення в дуже дивних районах — аби я спокійно почувався всюди.

Він кудись зателефонував і досить просто виявив, де перебуває Віктор. Зранку в суботу ми сіли у батьків зелений «фольксваґен-жук» і вирушили до Ньюарка.

За кілька років до того я — з очевидних причин — зацікавився російською революцією. Швидко виявив, що практично нічого про неї не знаю. Наприклад, можна стверджувати, що старт революції дав піп Гапон 1905 року. Священик селянського походження був переконаний, що Христове послання можна практично застосувати до робітників у Санкт-Петербурзі. Він якийсь час жив серед них, побачив на власні очі їхні злидні й поспішив їм на допомогу. Прірва між бідними та багатими була шалена. Одна гілка царської родини володіла понад двомастами кілометрів берегової лінії й мала моду дарувати на свята одне одному гори. Так само робили королева Вікторія та німецький кайзер, обмінюючись пагорбами в Африці. Тим часом робітники тулились у хижках без електрики та без меблів. У темному приміщенні, де взимку температура могла падати нижче від нуля, ночувало по восьмеро людей. Римляни зі своїми рабами поводилися краще, ніж отаке… Гапона це обурило. Він виголошував пристрасні промови. Робітники йому довіряли. На відміну від багатьох тогочасних попів, Гапон був худий і аскетичний, не шукав способу збагатитися коштом чужого поту. Таємна поліція теж любила його — за чесність — і підтримувала. Проте, попри його вимоги поліпшити умови праці, нічого не змінювалося, — тож робітники вирішили пройти маршем по Санкт-Петербургу; організовував ходу сам Гапон. Після кількох місяців страйків практично всіх служб у Петербурзі зникла електрика і припинив їздити громадський транспорт; було запроваджено комендантську годину.

У неділю перед світанком почали сходитися десятки тисяч робітників. Їм казали, що на деякі вулиці заходити не можна — щоби не турбувати багатих. Гапон на ці обмеження вирішив не зважати. Одна група вирушила до Зимового палацу царя — і там на робітників напали поліція та військові. Загинули сотні людей. Гапон утік із країни. Його автобіографію «Історія мого життя» видали у Сполучених Штатах 1907 року. Коли він повернувся до Росії, то його вбили, — зробив це чи то агент поліції, чи якийсь есер, котрого буцімто зустрів російський письменник-інтриган на прізвище Сирін у будинку заможного емігранта Фондамінського в Парижі 1936 року, звернувши увагу на червоне ластовиння на руках агента, котрий, імовірно, задушив священика. Хай там як, а російська революція почалась. І, звичайно, певною мірою саме російська революція призвела до В'єтнаму, до цих смертей і сліз. Через попа Гапона ми з батьком тепер їхали у «фольксваґені» нетрями Ньюарка, шукаючи будинок пана Енка.

У 1860-ті роки Ньюарк був лідером американської промисловості. До того його називали найкрасивішим містечком на континенті. Тут винайшли пластик. Через сто років, улітку 1967-го, після вбивства Мартіна Лютера Кінґа, тут почалися заколоти. До міста певний час завозили багато наркотиків. Батько одного мого товариша, котрий працював на техобслуговуванні в Айронбаунді — районі Ньюарка, — одного ранку їхав на роботу. На світлофорі до його машини підійшло п’ятеро, і не встиг він утекти, як його витягли з машини і почали бити. Він був міцний чоловік, у школі займався спортом — і взявся відбиватися, через що