Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

облишимо йому дошкуляти, то він покличе свого старшого брата Сьому, а вже той… Так, ми знали, що у Мишка є старший брат і що його ось-ось мають взяти до війська. Правда, мені якось не довелось його бачити. Та ось тепер я читаю його. Дуже незвичний, незрозумілий і, водночас, інтригуюче–загадковий стан я відчував, коли читав Самуіла Гіля, а особливо розділ, в якому йде мова про Хмільник і ті дні.

Ось читаю про злодіяння нацистів у Хмільнику в січні 1942 року. Автор називає місця подій, прізвища, описує «технологію» погрому і все інше з ним пов’язане. Я читаю все це і наче вдруге бачу сам те, чому був свідком, про що чув.

Як тільки дещо вщухла напруга перших днів окупації, мама загадала, щоб я пішов до тьоті Броні в село і приніс речі, які занесено на схов ще до того, як німці захопили місто. Пішли ми вдвох з сусідом Дмитром Пугачем. Батько мого друзяки Володі вирішив скористатись нагодою і теж заніс свій тлумак у село.

Якогось липневого дня ми з дядьком Дмитром вертались з речами через Вербівку. Невеличке подільське село на південний захід від Хмільника, кілька кручених вуличок, на пагорбку гарнесенька дерев’яна церківка кольору весняного неба, а навпроти — довгий одноповерховий будинок школи.

От, хіба і все. Тихе, спокійне і трохи дрімотне село.

Пройшли шляхом край села і вже минули пагорб, за яким заховались і хати, і верби, і кручені вулички. Раптом сильний удар–поштовх звалив мене з ніг, поруч впав дядько Дмитро. Намагаючись щось збагнути, я спробував спертись на руки, але важка рука дядька тут же притиснула мене до землі. Не мозком, а клітинами тіла я відчував, що не можна ні скрикнути, ні про щось запитати. Кинувши очима на дядька, я перевів погляд туди, на дорогу, куди дивився він. Крізь сплетіння гілок з листям побачив, що серединою дороги сунуть кілька возів, запряжених людьми. На кожному возі німець–погонич раз–у–раз періщив батогом якогось з «коней«…

«Коні» ті були запряжені теж «по-справжньому» цугом. Ті ж шлеї, перетягнуті попід пахвами і виведені далі на посторонки, а ті накинуті петлею «на захват» до барок. Посередині, між дугами, було, як і належить, дишло, за яке кожен з «коней» тримався правою, чи то лівою рукою, в залежності від того по яку руку від нього було дишло. Отож, збруя з таким запрягом не давала «коням» ступити ні півкроку вліво чи вправо, ні відстати на ступінь назад, чи податись хоч на півкорпуса вперед. Лише по звислій шлеї можна було помітити, котрий «кінь» послабив зусилля, а котрий з напругою тягне воза. Ось і хльоскав німець того, в кого обвисла шлея. За якусь хвилину–другу череда цих возів минула нас.

Дядько не поспішав вставати: він тільки повернувся на бік, підпер голову рукою, а другою підтримував гілочку з маленькими листочками, які відгризав один за одним, машинально випихуючи їх з губів. Лише за якийсь час видихнув:

— Да-а. Так вони довго не продержаться….

Тим часом, прийшли «окупаційні будні». Нова влада забирала до своїх рук всі сторони, всі форми, через які проявлялось існування завойованої «нижчої раси».

Секретар партійної організації місцевої електростанції Тарнавський Юхим став начальником поліції, завідуючий райвідділом наросвіти Куприєвич Гордій — міським головою, начальник слідчого відділу міліції Хмільника Сушко Євген — поліцаєм, комсорг Качанівської середньої школи Колодій Юрко — редактором газети, в статтях якої закликав свідомих громадян ловити активістів, євреїв і передавати їх поліції. Не всі, не всі, але й немало колишніх працівників радянського апарату, партійні функціонери, просто службовці, та й недавні командири Червоної Армії, вчителі, агрономи, всі ці Мазуруки, Міщуки, Білоуси, Дремлюги, Сулими, Морози. Заварницькі, Тараненки, Красильники — пішли на службу до окупантів. І служили, та добре служили. Шефом жандармерії був німець пудів на вісім гер Янке. Казали люди, що від Янке ще можна було вийти живим, а от від його підлеглого, українця Тарнавського, начальника поліції, живим не виходив ніхто.

Хліба залишились незібрані. Були потуги німців вигнати людей в поле: жати, в`язати, скиртувати, молотити — та з того не стало їм ніякого зиску. Вигнали і мою маму на лан Вугринівського колгоспу. Розказувала потім, що вона із такими ж женцями нав`язували по шістдесят снопів. Та за ніч ті стіжки та полукіпки хтось розкрадав… Німці ж були не голодні, то й шукали не зовсім ретельно.

Буряки, соняшники пропали «на пні». Нова влада почала встановлювати нові податки.

Як підійшло до морозів, то німці накинули на кожен двір рознарядку — дві пари битих валянків, кожні п’ять дворів — четверо ватяних штанів, кожні десять дворів — один баранячий кожух. А вже скільки яєць, качок, телят, поросят, то вже й не пам`ятаю.

Щоб не потрапити у ці «прості» розрахунки, моя мама згодилася шити ті ватяні штани, ті баранячі кожухи. Знову виручила стара, але надійна швейна машина «Каizer». Цілий день, цілу ніч (і багато їх підряд) мама краяла, фастригувала і строчила, строчила, строчила… Пальці її заклякли, ноги сіпались від багатогодинного натискання машинної педалі, тьмяне світло каганця позбавляло зору. А мама ще й хвалилася, що так вийшло з нею вдало: а то де ж їй було взяти тих телят, свиней, гусей, яєць, кожухів і штанів. Казала, що спасла й себе й мене.

Не спасли німців ні ватяні штани, ні курячі яйця. Під Новий рік, в грудневі морози, рознеслась чутка: німців побили під Москвою!

Серед нас, підлітків, поселилась радість: наші «дали» німцям…!

На окупованій території Радянського Союзу прокотились нищівні хвилі терору проти цивільного люду: насамперед, тієї частини, яку складали євреї.

9 січня 1942 року, о 4‑й годині ранку, містечко з усіма його околицями прокинулось від пострілів гвинтівок, стрекотів автоматів, зойків, вересків людей і тварин, криків німецьких жандармів, несамовитої лайки українських поліцаїв. Євреїв гнали до ями.

З Верхньої Нижньої Вугринівки, з Мазурівки та Січкарівки, з Озерянки і Слободи йшли жінки з дітьми, дідусі з онуками, батьки зі своїми родинами, вже сформовані катами в колони. Було сніжно, дуже холодно і морозно. Над головами колон стояла густа пара. «Християни»