Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Хлопець хмикнув і, схрестивши руки на грудях, схилив голову набік.

— Ти знаєш, що я нічого поганого тобі не зроблю, але на хитрощі теж не куплюся. — Його голос звучав м'яко та надто приємно, щоб насправді злякатися.

Але все одно я не збиралася відступати. Під пильним поглядом я повільно стягнула шорти, а потім різко кинула хлопцю в обличчя та щосили помчала в бік табору. Знаю, це було досить безглуздо. Та й сам план варто було б продумати. До того ж незнайомець мав рацію, і далеко втекти не вийшло. Він досить швидко наздогнав мене і легко підхопив на руки:

— Що ж, майка буде мокра.

— Припини, я не хочу у воду, — простогнала я, відпихаючи брюнета.

Нарешті прийнявши, що незнайомець сильніше та не збирається відступати, я стягнула майку і, кинувши її якнайдалі, міцно обвила шию хлопця руками. Я практично не дихала, чекаючи на дотик холодної води до розпаленої шкіри. Мені навіть здалося, що брюнет на мить зволікав і замислився. Не знаю, що його здивувало більше: те, що я майже не дихала, або те, що міцно схопилася за нього. А може, він відчув, як шалено билося моє серце?

— Що з тобою? — у саме вухо прошепотів він, мало не торкаючись мочки.

— Вода, — знову захникала я й посилила хватку.

— Вона ж тепла, не бійся, — здавалося, майже лагідно промовив хлопець.

Заспокоїло це мене? А ось ні! У той момент я не думала про тембр голосу і спокусливий рельєф тіла, до якого притискалася.

— Ні, — ледь чутно пискнула я.

Хлопець схилив голову нижче, при цьому не припиняючи йти, і запитав:

— Тоді що не так?

Безперечно, мені було незручно зізнаватися, але в тій ситуації сором — це останнє, що мене турбувало.

Заливаючись густим рум'янцем, я прошепотіла:

— Я не вмію плавати і боюся води.

Мовчання! Ось що я отримала на свої слова. Як не дивно, далі не послідкував гучний сміх, як це зазвичай бувало після мого зізнання.

Я відчула дотик холодної води до стегон, а потім хлопець опустив мене, від чого всі нутрощі зжалися. Навіть дихання перехопило від різкої зміни температури. Чесно кажучи, я ніколи не розуміла людей, які так люблять плавати в океані, адже вода там просто крижана.

Стоячи майже по груди у воді, я так тремтіла від холоду, що навколо йшли брижі. Напевно, навіть мозок покрився інієм, раз я не відразу усвідомила, що занадто тісно притискаюся до незнайомого хлопця. Піднявши погляд, я побачила чарівну усмішку, від якої мої щоки знову запалали, хоч це й здавалося неможливим у майже крижаній воді.

— Ой, виб-б-бач, — стукаючи зубами, я відпустила шию хлопця і обхопила себе руками за плечі.

Брюнет був настільки високим, що моя маківка навіть не діставала до його підборіддя. І чому я раніше цього не помітила? Ой, точно, просто раніше не вішалася йому на шию!

— Не вибачайся, ти ж не вмієш плавати, — відповів незнайомець.

Він обережно взяв мої долоні та повернув їх собі на шию. Потім його руки опустилися на талію, притискаючи мене ближче. Якби не було так холодно, я б, можливо, задивилася в гарне обличчя брюнета. Або хоча б подумала, що ми надто тісно притиснуті один до одного.

— А т-тепер м-можна н-назад? — запиналася я, усе ще тремтячи, але вже відчуваючи тепло тіла хлопця.

Я хотіла було вивільнитися та попрямувати в бік суші, але брюнет, скоріш за все, зрозумів це неправильно і потягнув мене далі у воду.

— Ти х-хочеш утопити м-мене? — обурилася я.

На мої жалюгідні спроби вирватися хлопець лише всміхнувся.

— Гей, розслабся, я чудово плаваю і з тобою нічого не станеться, — сказав він.

Заплющивши очі і глибоко вдихнувши, я змістила долоні на плечі хлопця і спробувала скористатися його порадою. Брюнет почав робити невеликі кроки вперед, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. Я ж не знала, куди подіти очі! Якщо дивилася на його обличчя чи груди, то миттєво покривалася рум’янцем. Дивно, але раніше я ніколи так часто не червоніла, а тут на тобі! Чорт, якось надто багато «дивно» було в моїй голові поруч із думками про незнайомця. Ну що тут скажеш, за такий зразок у свою колекцію Джессіка продала б дияволові душу.

Я могла тільки уявляти, як йому було весело спостерігати збоку. Але коли вода майже покрила мої плечі, я перестала думати про це. Усередині почала розростатися така паніка, що майже душила мене, не даючи нормально дихати.

— Слухай, уже не смішно, — серйозно промовила я, міцніше стиснувши плечі хлопця. — Пішли назад.

— Не бійся, я ж сказав… — почав він, але я не дала закінчити.

— Мені що, на голову тобі залізти? Хочу назад! — вибухнула я.

Нерви були на межі, а хаос у голові безумовно не грав на користь. Не вміти плавати і при цьому боятися води — шалена суміш, особливо коли ти перебуваєш у тій самій воді по шию.

Хлопець намагався зловити мій погляд, який я ховала куди завгодно, аби не дивитися на нього.

— Чому ти так сильно боїшся? — розгублено спитав він.