Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

енергійно потрусив пляшкою. Почувся стукіт — Завкаф неточних наук і Верховний верховик спробували сховатися під одним столом.

— А мої приятелі, схоже, чомусь його незлюбили, — зауважив він, підходячи до посудини.

— Я надаю перевагу соусам, після вживання яких не доводиться пів години сидіти, боячись зробити зайвий рух, — пробурмотів Декан.

— І які не використовують для лупання скали, — додав Верховний верховик.

— Або щоб виривати дерева з корінням, — сказав Завкаф неточних наук.

— І які не заборонені в щонайменше трьох містах, — сказав Викладач новітніх рун.

Ридикуль обережно відкупорив пляшку. На мить щось зашипіло — усередину ввійшло повітря.

Він дозволив кільком краплям упасти в посудину. Нічого не сталося.

Більша доза також не допомогла. Суміш залишалася безнадійно інертною.

Ридикуль підозріло понюхав пляшку.

— Може, занадто мало тертого вахуні? — задумався він, а потім перевернув пляшку, і майже весь соус вилився в суміш.

Але вона лише булькнула. Чарівники поволі вставали, обтрушуючи мантії й збентежено посміхаючись, наче люди, які щойно колективно подали себе на сміх.

— Напевно, асафетида вже зіпсувалася, — сказав Ридикуль. Він повернув пляшку й сумно на неї подивився.

Тоді востаннє перевернув її й сильно вдарив по дну.

Краєм пляшки потік струмочок соусу й заблищав, а тоді почав формувати краплину.

Голови чарівників повернулися до неї, немов на невидимих ниточках.

Чарівники не були б чарівниками, якби не могли хоч трішечки зазирнути в майбутнє.

Коли краплина збільшилася й набула грушоподібної форми, вони повернулися і з дивовижною швидкістю — враховуючи їхній вік і обхват талії — кинулися додолу.

Крапля впала.

Булькнула.

І на цьому все.

Ридикуль, що завмер, наче статуя, зітхнув із полегшенням.

— Ну-ну, — сказав він, відвернувшись, — гадав, що ви, хлопці, не такі боягузи...

Вогненна куля збила його з ніг. Піднялася до стелі, сильно збільшилася і зникла, наостанок ляснувши і випаливши на штукатурці хризантему ідеальної форми.

Приміщення заповнило чисте біле світло. Почувся звук.

ДЗИНЬ. ДЗИНЬ.

Ш-Ш-Ш.

Чарівники не наважувалися озирнутися.

Посудина світилася. Вона була наповнена рідким світлом, що легенько вкривалося невеликими бульбашками й час від часу випускало іскри, наче рухомий діамант.

— О боги, — пробурмотів Викладач новітніх рун.

Ридикуль підвівся з підлоги. Чарівники добре каталися, а від твердих предметів узагалі відскакували.

Мерехтливий блиск відкидав на стіни довгі тіні чарівників, що повільно наближалися до посудини.

— Ну, і що це? — запитав Декан.

— Пригадую, якось мій батько дав мені кілька цінних порад про напої, — сказав Ридикуль. — Він сказав: «Синку, ніколи не пий щось, звідки стирчить паперова парасолька, напоїв із кумедними назвами й таких, що змінюють колір при додаванні останнього інгредієнта. І ніколи, нізащо, не роби так...»

Він занурив палець у посудину.

Тоді витягнув його й побачив одну блискучу краплину.

— Обережно, Архіректоре, — попередив Декан. — У вас там зразок абсолютної тверезості.

Ридикуль майже облизав палець, але зупинився.

— Влучно сказано, — сказав він. — У моєму віці небезпечно пізнавати цілковиту тверезість, — він озирнувся. — Як ми зазвичай перевіряємо щось нове?

— Як правило, просимо студентів-волонтерів, — сказав Декан.

— А якщо таких немає?

— Однаково даємо їм.

— Це ж трохи неетично.

— Аніскілечки, якщо вони про це не знають, Архіректоре.

— А, гаразд.

— Я спробую це, — пробурмотів О Боже.

— Це лайно, яке приготували ці клоу... джентльмени? — перепитала Сюзен. — Воно ж може тебе вбити!

— Напевно, у тебе ніколи не було похмілля, — сказав О Боже. — Інакше ти би не казала дурниць.

Він, похитуючись, побрів до склянки, спромігся схопити її з другої спроби й хильнув.

— Зараз буде феєрверк, — сказав крук із плеча Сюзен. — Полум’я з рота, крики, хапання за горло, лежання під краном з холодною водою, і таке інше...

На своє превелике здивування, Смерть усвідомив, що взаємодіяти з чергою було дуже приємно. Дотепер ніхто особливо не радів, побачивши його.

— НАСТУПНИЙ! І ЯК ЖЕ ТЕБЕ ЗВАТИ, КРИХІТНИЙ... — він завагався, але зібрався і продовжив: — ЧОЛОВІЧКУ?

— Ноббі Ноббс, Батьку Вепре, — сказав Ноббі.

Йому здалося, чи коліно, на якому він сидів, було кістлявішим, ніж мало би бути? Його сідниці сперечалися з мозком, однак продовжували сидіти.

— І ТИ БУВ ХОРОШИМ ХЛО... ХОРОШИМ ГОБ... ХОРОШИМ ҐНО... ХОРОШИМ ІНДИВІДУУМОМ?

Раптово Ноббі усвідомив, що більше не володіє своїм язиком. Охоплений незрозумілим примусом, той самовільно вимовив:

— Та.

Він спробував опанувати себе, а оглушливий голос продовжив:

— ТО, ГАДАЮ, ТИ ЯК ХОРОШИЙ ХЛО... ХОРОША ЛЮД... ХОРОША ОСОБА ЧОЛОВІЧОЇ СТАТІ ОЧІКУЄШ НА ПОДАРУНОК?

«Ага, ось тебе й піймали на гарячому, доведеться піти зі мною, старий друже. Б’юся об заклад, ти вже не пригадуєш підвал під шевською майстернею на Старошевській, ага, кожнісінький ранок після Вепроночі, який я провів без подарунків!»

Слова наростали в горлі Ноббі, але щось древнє перекрило їх, перш ніж вони добралися до його голосових зв’язок, і, на його здивування, переклало як:

— Та.

— ЩОСЬ МИЛЕ?

— Та.

Від колишнього здорового глузду Ноббі практично нічого не лишилося. Світ складався лише з його оголеної душі та Батька Вепра, який заповнив собою Всесвіт.

— І ТИ, ЗВІСНО, ДОБРЕ ПОВОДИТИМЕШСЯ НАСТУПНОГО РОКУ?

Крихітні рештки колишнього Ноббі хотіли сказати: «Ем, а що саме ви маєте на увазі під „добре“, пане? Припустимо, он лежить щось, за чим ніхто не сумуватиме? Або, наприклад, мій друг патрулюватиме вулицю і раптом побачить, що власник магазину забув замкнути двері на ніч. Заходь, хто хоче. І, припустимо, цей друг візьме одну або дві дрібнички, типу, знаєте, як винагороду, а тоді покличе власника й вкаже йому на замок. Таке вважається „добрим“?»

На думку Ноббі, «добре» і «погано» були доволі відносними поняттями. Наприклад, більшість його родичів була злочинцями. Але і це запрошення до філософської дискусії було витіснене щирим благоговінням перед велетенською бородою в небі.

— Та, — ризикнув він.

— ТО ЩО Б ТИ ХОТІВ?

Ноббі здався і замовк. Що б не сталося далі, станеться в будь-якому разі, і цьому вже ніяк не зарадити... Зараз світло в кінці його мисленнєвого тунелю дозволяло побачити тільки продовження тунелю.

— О, ЗНАЮ...

Батько Вепр потягнувся у свій мішок і витягнув пакунок дивної форми, загорнутий у подарунковий вепронічний папір, який через певну плутанину в думках нинішнього Батька Вепра був прикрашений святковими круками. Капрал Ноббс взяв його тремтячими руками.

— ЩО ТРЕБА