Олесь Ульяненко - Дофін Сатани, Олесь Ульяненко

— Які в хрєна ще трупи? Хіба нам мало своїх жмурів?

Ракша йде, загрібаючи ногами пісок.

— Зустрінемося, Ракша. Думаю, зустрінемося. За мною борг.

— Заводьте Ромодана, вам тут не цирк. Мать вашу! — кричить Ракша, кушпелить піском за спецназівцями.

Одна лежить на дерев'яному настилі, з усього, що гарна, з породою дівчина. Від копошіння вошей, що вкривали повністю її тіло, від голови до п'ят, видавалося, що дівчина ворушилася, або ледь дихала, або тихо, без звуку плакала. Відрізані груди, проміжність і піхва. Остання вирвана з корінням. Чорні дірки. По тонких рисах, по манікюру можна сказати певне, що вона не бідувала: або з заможної родини, або проститутка. Трупний яд виступив тільки в окремих місцях, вже поволі почав разом зі смертю поглинати оксамит її шкіри. Друга дівчина прив'язана до чорного спортивного снаряду, спиною до Ракші. А полковник пригадав, що такі називають «козлами». Теж вирізане гузно. Ноги зсудомило, пальці повідтинали, наче велетенськими садівними ножницями, що вірогідно. Відсутні груди. Трохи неподалік знаходять горщик. Його приносить спецназівець: він блював, істерично плакав. У горщику відрізані груди. Вони затушковані разом з цибулею, синіми помідорами і залиті чимось білим, що нагадує сметану. Обшук далі виявив невеличку, міцігазову плитку, ще теплу, де стояла новенька тефальова сковорідка з залишками м'яса, теж залитого білого кольору соусом.

— Мать його! — завив Ракша. — Ну і деньок.

Він сидів серед трупів. Воша лізла золотим, тонкої роботи ланцюжком до хрестика: поворот, нова спроба, знову перебирає лапками, ледь тримаючи сите тіло. Безкінечність гниття. Ракша затулив руками обличчя. Вони ще зовсім свіжі, ці жмури.

— Клименко, дай випити.

— Даю.

Пекучий, найсмачніший ковток, — майже нічого. Вода, смердюча вода. Тільки чути, як хлюпотить озеро, накочує хвилі.

— Полковнику, рація… Того… Генерал. Сам…

Через вікно вітер, мокра п'ятірня озера. Чудовий гнилосний вітер початку дня лоскоче легені натрудженим громадянам. Ракша сидить на березі, ковтає віскі і щось довго, повільно, як дитині, роз'ясняє у рацію. Вікна біліють у передсвітанні. Приємних снів і ненависті. Вони з народження готові ковбасити одне одного за дармову тарілку супу. Життя ніяк не врівноважить. З'явилися Mao, Ленін, тов. Сталін з Троцьким. І нещасний Адольфік, кумир ідей, мрія сонливих інтелектуалів, сучий син у коротких шкіряних альпійських штанях, онаніст у помочах. І цього їм не треба, того не треба, задоволення давай. Як обірвати Генерала і сказати, що трапилося. Белькотить неясно, аж сюди сивухою чіпляє, дивись, рація поплавиться. Йому, будьте певні, давно донесли. Закон ніколи не простоює, а його спідручні недремні, наче миршаві гемороїдальні гноми. Все під закон працює, ще з часів римського права. Але де Рим, де право? Рим зараз червоний, як срака у шимпанзе. Брунатний чи бурий. Фатерлянд. Отчізна. Родіна. Батьківщина. Спробуй дочовпи. Генерал бухий в сраку. Ото тобі і все. В гробу перевернутий Петлюра, — подивись. На тобі, Ракша, ось тобі, Ракша, бабусине виховання. Мокра п'ятірня озера і рація пищить. Генерал вдавав або справді нічого не петрав. У нього, шановного і високостольного, Ромодан зараз в руках, може, Ракші і поталанить. Цікаво, який чин у нього, у цієї мавпи, генералом-то його між собою величають. А для чого можновладцю чин? Для форсу чи для фасону більшого. А де воно високостольне? Зараз спить. А може, радяться, як з нього, Ракші, чотири шкури спустити. Нехай, по-моєму, — гадає Ракша, — самі визначаються, я їм дозволяю. От що робити з тими бабами?

— Слухайте, Ракша, чого воші?

— З переляку.

Вода підлизує черевики.

— Десь це я вже бачив.

Капітан, як його в дідька, той, що за десять років не просунувся нікуди.

— Слухай, пам'ятаєш десять років тому… а може, менше. Так ми тоді влипли… Ага, дев'ять, здається… По-моєму, теж на Троєщині. Тут ще одному бомжу вишак дали.

— Щось пригадується. Це з Зісельманом коли їздили. А потім Бондаренко задавився від горілки. Про жмурів погано нічого не говорять, але скотина рідкісна.

— Не приведи… аби… Не дають мені покою ці баби. Це не просто убивство.

— Ясно, що не просто. Хочеш ще глянути?

— Боже збав.

Його насторожила остацня фраза, останнє слово, як металевий шелест на дахах, як шурхіт багатокрилого птаха з привиденого вночі сну: куди він летить? Він затрусив мобільним телефоном, але генерал трубки не піднімав, милий, до надійності безправ'я скрипучий голос, вічно сонний, говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Хто його знає. Може, ця голомоза скотина підмінила оператора, хоча у нього повинен сидіти оператор, прямо на кухні чи ще десь там, в клозеті, чи, як його там, в будуарах, а якщо породиста блядь, а тут купа трупаків, а ти сьорбай бандюковське віскі, хоч витягнись.

— Здається, я сьогодні опустився двічі, — Ракша передав недопите віскі, погріб пісок упродовж озера. Машина котила трасою — велика чорна рибина, що вигулькнула з ночі. Ракша подивився на машину. Його насторожила остання фраза. І він почав згадувати, як баба вчила:…два янголу по боках… Мати Божа в головах… візьміть мене за руки… Ні, це зовсім інше.

— Викликай, капітан, експертизу. А бандюківське віскі нічого. Навіть дуже нічого.

Закричав крук, і вони поїхали, повільно, обминаючи сірі та темного, до брунатного кольору, майже трупного, приповіяні сном помешкання, ці смрадні оази серед сірого піску, що, як вода, розводив колами піняве шмаття смітників. Вони їхали упродовж озера, свинцевого і тяжкого, що, видавалося, всі чули плачі померлих, біля берегів озеpa, де тоскливо мостилися на березі чайки, як пластикові ошурки, покрапцьовані чорним. Потім їх хилитало на мості, що звірюкою перся кудись в туман, але невідомість його, таємниця його тільки пустий звук: скрипіння траверс, духотливии, смердючий, мокрий вітер у натягнутих тросах та сваях, майже як нерви, і далі все пропало, і Ракша виліз на Хрещатику, занурюючись у смердюче хрещатинське безлюддя, найгиблішої вулиці цієї країни, щоб вона запалася, і він човпикав, переставляючи ледве-ледве ноги, бачив велетенські неосвітлені вікна, і щось дихало на нього, пекло плечі. Пекло, ад, напевне, думав Ракша. Він сидів на бордюрі, набирав номер генерала, але голос, ніжний, цнотливий голос пороку говорив, що абонент тимчасово не відповідає. Погана ознака. А у неї напевне кругленький задок, слабий передок, золотого засмагу шкіра, і подружкам вона говоритиме про Мальдійські чи Канарські острови, під їхню кон'юнктуру, а сама десь тягалася по Криму, хоча для нього, Ракші, один хрін, якщо взагалі йому не байдуже. Чорний птах піднявся з даху будинку, там, де вежа, де гастроном, куди він пацаном ходив за пивом. Крик небесний. Вона, ця