Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Вона мені не п'яте колесо до воза, а рідна невістка. Чоловік її загинув у бою з червоними і був в офіцерському чині, сама вона єго-рівською медаллю вшанована, а ти мені дурниці верзеш ?! Ні,, батя, не вийде твоє діло, будеш ховати, хоч би й не хотів.! Нехай вона покищо лежить у кімнаті, а я зараз же повідомлю про це станичного отамана. Він з тобою побалакає !

Пантелей Прокопович вийшов з попівського дому не попрощавшись і навіть дверима згарячу грюкнув. Проте загроза вплинула : через півгодини прийшов від попа посланець, переказав, що отець Віссаріон з притчом зараз прийде.

Поховали Дарку, як і годиться, на кладовищі, поруч з Петром. Як копали яму, Пантелей Прокопович і собі уподобав місце. Працюючи лопатою, він роздивився, обміркував, що кращого місця не знайти, та й нема для чого. Над могилою Петра шуміла молодим гіллям посаджена недавно тополя ; на верхівці її осінь, що надходила, вже пофарбувала листя в жовтий, гіркий колір умирання. Через поламану ограду, поміж могилами телята повтоптували стежки; коло огради йшов шлях ДО' вітряка ; посаджені дбайливими родичами покійників деревця — клени, тополі, акація, а також дикорослий терен — зеленіли привітно й свіжо ; коло них буйно кучерявилась берізка, жовтіла пізня свиріпа, викидав волоття вівсюг і зернистий пирій. Хрести стояли, знизу доверху обплетені привітними синіми крученими паничами. Місце було, дійсно, веселе, сухе...

Старик копав могилу, часто кидав лопату, сідав на вологу глинисту землю, курив, думав про смерть. Та видно не такий настав час, щоб старикам можна було супокійно помирати,.по рідних хатах і покоїтись там, де знайшли собі останнє пристановище їх батьки й діди...

Після того як поховали Дарку, ще тихше стало в мелехов-ському домі. Возили хліб, працювали на молотьбі, збирали багатий урожай з баштанів. Ждали звісток від Григорія, але про нього, після від'їзду його на фронт, нічого не було чути. Іллівна не раз говорила: "І поклона діткам не пришле, окаянний ! Померла жінка, і всі ми стали непотрібні йому ..." Потім у Татарський частіше стали навідуватись служиві козаки. Пішли чутки, що козаків збили на балашовському фронті і. вони відступають до Дону, щоб, користуючись водною пере-поною, оборонятись до зими. А що мусило статися зимою — про це, не криючись, говорили всі фронтовики : "Як замерзне Дон,— поженуть нас червоні аж до моря !"

Пантелей Прокопович, запопадливо працюючи на молотьбі, ніби й не звертав особливої уваги, на1 чутки, що ходили по Обдонню, але лишатись байдужим до того, що діялось, не міг. Ще частіше почав він покрикувати на Іллівну і Докійку, ще дражливіший став, дізнавшись про наближення фронту. Він частенько майстрував дещо для хазяйства, але як тільки діло не ладилось в його руках, він з люттю облишав роботу, відпльовуючись і лаючись вибігав1 на тік, щоб там прохолонути від обурення. Докійка не раз була свідком таких вибухів. Одного разу він узявся поправляти ярмо, робота не ладилась, і ні з того, ні з сього оскаженілий старик вхопив сокиру й порубав ярмо так, що від нього лишились самі тріски. Так само вийшло з лагодженням хомута. Увечері при світлі Пантелей Прокопович зсукав дратву, почав зшивати розпороту хомутину; чи то нитки були гнилі, чи то старий нерву-вався, але дратва урвалась два рази підряд,— цього було досить : страшно вилаявшись, Пантелей Прокопович схопився, перекинув табурет, відіпхнув його ногою до печі і, гарчачи немов пес, почав рвати зубами шкіряну обшивку на хомуті, а потім кинув хомут на підлогу і, по — півнячому підстрибуючи, став топтати його ногами. Іллівна, що рано лягла спати,— почувши шум, злякано схопилась, але роздивившись, в чому річ, не витерпіла, докорила старому:

— Очманів ти, проклятий, на старості літ ? Чим тобі хомут завинив ?

Пантелей Прокопович божевільними очима глянув на жінку, загорлав :

— Мовчи — и — и, сяка — така !!! — І, вхопивши уламок хомута, шпурнув ним у стару.

Давлячись від сміху, Докійка кулею вилетіла в сіни. А старий, побушувавши трохи, вгамувався, попросив пробачення в жінки за сказані спересердя круті слова і довго кректав та чухав потилицю, поглядаючи на уламки злощасного хомута, прикидаючи думкою — що б з них можна зробити ? Такі напади люті повторювались у нього не раз, але Іллівна, навчена гірким досвідом, обрала іншу тактику втручання : як тільки Пантелей Прокопович, виригаючи лайку, починав трощити якунебудь річ господарського вжитку,— стара смиренно, але досить голосно казала :

— Бий, Прокоповичу! Ламай! Ми ще з тобою наживемо ! — І навіть пробувала помагати чинити погром. Тоді Пантелей Прокопович зразу холонув, з хвилину дивився на жінку нетямущими очима, а потім тремтячими руками шарив по кишенях, знаходив кисет і збентежено сідав денебудь осторонь покурити, заспокоїти розбурхані нерви, в душі проклинаючи свою запальність і підраховуючи втрати. Жертвою невгамовного старечого гніву стало тримісячне порося, що забралось у палісадник. Йому Пантелей Прокопович кілком перебив хребет, а через п'ять хвилин, висмикуючи з допомогою цвяха щетину з дорізаного поросяти, винувато, влесливо поглядав на хмурну Іллівну, говорив :

— Воно й порося було так собі, одне горе... Один чорт воно здохло б. На них якраз у цю пору чума нападає ; то хоч з'їмо, а то б так, марно пропало. Правда, стара ? Ну, чого ти наче градова хмара стоїш ? Та будь воно тричі прокляте, це порося ! Хоч би порося як порося, а то так здохляка поросяча ! Його не то що кілком — соплею можна було перебити. А вредне яке! Кущів з сорок картоплі розрило !

— Тієї й картоплі в палісаднику було не більше як тридцять кущів,— тихо поправила його Іллівна.

— Ну, а якби було сорок — воно б і сорок перепаскудило, воно таке! І слава богу, що позбулися його, чортеняти ! — не задумуючись, відповів Пантелей Прокопович.

Діти нудьгували, випровадивши батька. Працюючи в хазяйстві, Іллівна не могла приділяти їм досить уваги, і вони самі — саміські цілі дні грались денебудь у саду або на току. Якось після обіду Мишко зник і прийшов аж на заході сонця. На запитання Іллівни — де він був, Мишко відповів, що грався з дітьми коло Дону, але Полюшка зараз же викрила його :

— Бреше він, бабуню ! Він у тітки Оксани був !

— А ти як знаєш ? — спитала, неприємно здивована новиною, Іллівна.

— Я бачила, як він з їхнього базу перелазив через пліт.

— Там, чи що, був ? Ну, кажи ж, дитинко, чого ти почервонів ?

— Я, бабусю, обманював... Я справді не коло Дону був, а в тітки Оксани був.

— Чого ти туди ходив ?

— Вона мене покликала, я й пішов.

— А нащо ж ти обманював, ніби з дітьми грався ?

Мишко на секунду похнюпився, потім звів правдиві оченята, прошепотів :

— Боявся, що ти лаяти будеш...

За що ж би я тебе лаяла ? Ні — і... А чого вона тебе кликала ? Що ти в. неї там робив ?

Нічого. Вона побачила мене, гукнула : "Іди до мене !", я пішов, вона повела мене до хати, посадила на стільці...

Ну ? нетерпляче випитувала Іллівна, майстерно приховуючи хвилювання, що охопило її.

...холодних млинців давала їсти, а потім дала ось

що,— Мишко витягнув з кишені грудку цукру, з гордістїо показав його і знов сховав у кишеню.

— Що ж вона тобі казала ? Може, питала що ?

— Казала, щоб я ходив її провідував, а то вона сама скучає, обіцяла гостинця дати... Сказала, щоб я не говорив,, що був у неї. А то, каже, бабуся твоя буде лаяти.

— Он як ...—задихаючись від стримуваного обурення, промовила Іллівна.— Ну і що ж вона, питала тебе про що ?

— Питала.

— Про що ж вона питала ? Та ти розказуй, голубчику" не бійся !

— Питала : чи скучаю я за татком ? Я сказав" що скучаю. Іще питала, коли він приїде і що про нього чути, а я сказав, що не знаю : що він на війні воює. А потім вона посадила мене до себе на коліна й розказала казку.— Мишко жваво блиснув очима, усміхнувся.— Гарну казку! Про якогось Івасика, як його гуси — лебеді на крилах несли, і про бабу — ягу.

Іллівна, стиснувши губи, вислухала мишкову сповідь, суворо сказала :

— Більше, синку, не ходи до неї, не треба. І гостинціві від неї ніяких не бери, не треба, а то дід узнає і наб'є тебе. Не дай бог узнає дід — він на тобі шкуру облупить ! Не ходи, дитинко !

Але, не зважаючи на суворий наказ, через два дні Мишко знов побував в астаховеькій хаті. Іллівна взнала про це, глянувши на мишкову сорочину : роздертий рукав, що його вона не мала часу вранці зашити, був майстерно прострочений, а на комірі білів перламутром новенький гудзик. Знаючи, що зайнята на молотьбі Докійка не могла вдень лагодити' дитячу одежу, Іллівна докірливо спитала :

— Знов до сусідів ходив ?

— Знов...— розгублено промовив! Мишко І зараз же додав : — Я більше не буду, бабунечко, ти тільки не лай...

Тоді Іллівна вирішила поговорити з Оксаною і твердо заявити їй, щоб вона дала Мишкові спокій і не запобігала його прихильності ні подарунками, ні казками. "Звела з світу Наталю, а тепер намагається проклята до дітей підлізти, щоб через них потім Гришку обплутати. Ну, й гадюка! В неві-* стки при живому чоловікові пнеться... Тільки не вийде її діло! Та хіба ж її Гришка після такого гріха візьме?" — думала стара.

Від її допитливого і ревнивого материнського погляду не сховалось те, що Григорій, будучи вдома, уникав зустрічатись з Оксаною. Вона розуміла, що він робив* це не тому, що боявся людського поговору, а тому, що вважав Оксану винною в смерті жінки. Потайки Іллівна сподівалась, що

смерть Наталі назавжди розділить Григорія з Оксаною і Оксана ніколи не ввійде у їх сім'ю.

Увечері того ж дня Іллівна побачила Оксану на пристані коло Дону, підкликала її:

— Ану, підійди до мене на час, поговорити треба.

Оксана поставила відра, спокійно підійшла, привіталася.

— Ось що, люба моя,— почала Іллівна, допитливо дивлячись у вродливе, але ненависне їй лице сусідки.— Ти навіщо ото чужих дітей приманюєш? Навіщо ти хлопчину закликаєш до себе і примовляєш його? Хто тебе просить зашивати йому сорочину та задаровувати його всякими гостинцями ? Ти що думаєш — без матері йому догляду нема ? Що без тебе не обійдуться ? І де твоя совість, безсоромні твої очі!

— А що я поганого зробила ? Чого ви лаєтесь, бабусю ? — спалахнувши, сказала Оксана.

— Як це — що поганого ? Та ти маєш право хоч доторкнутись до наталиної дитини, коли' ти її саму звела в могилу ?

— Що ви, бабусю ! Опам'ятайтесь ! Хто її зводив ? Сама над собою вчинила.

— А не через тебе?

— Ну, це вже я не знаю.

— Зате я знаю ! — схвильовано вигукнула Іллівна.

— Не кричіть, бабусю, я вам не невістка, щоб на мене кричати.