Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

- А як ви опинилися в Айпінзі? - спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

- Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка... є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад... повернутися до попереднього вигляду... Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це головним чином я й хотів би розповісти вам.

- Ви поїхали зразу до Айпінга?

- Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею... розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом - треба ж було вберегти його, щоб не змок!

- А під кінець,- перебив його Кемп,- позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи...

- Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

- Ні, він, кажуть, одужує.

- Його щастя, значить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?

- Помирати щось ніхто не збирається,- відповів Кемп.

- Про мого бродягу я цього ще не скажу,- злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець.- Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів! Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наштовхнутися на якогось вайлуватого ідіота. Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

- Ну, а що ж маємо ми робити зараз? - спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно - так здавалось Кемпові - підіймалися на пагорб.

- Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?

- Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі довелось подолати. А там я міг би залізницею вирушити до Іспанії чи й до Алжиру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і робити свою справу. Цього бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

- Ясно...

- А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..

- Краще було б спершу забрати від нього книги.

- Але де ж він? Ви знаєте?

- Він у поліції, в місті. І на його власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

- Мерзотник! - скрикнув Невидимець.

- Але це трохи затримує виконання ваших планів.

- Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене - питання життя або смерті.

- Звичайно,- погодився Кемп; він тривожно прислухався, чи не чути кроків надворі.- Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде неважко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.

- Авжеж,- сказав Невидимець і замислився.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову.

- Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани,- сказав він.- Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось, незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості... Ви нікому не сказали, що я тут? - несподівано спитав він.

Кемп на мить завагався.

- Я ж дав слово,- відповів він.

- Нікому? - напосідав Гриффін.

- Ані душі.

- Ага! Тоді...- Невидимець підвівся і, руки в боки, став походжати по кабінету.- Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марно витрачаю сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Щось там вкрасти, когось там поранити... і край... Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Із спільником, маючи їжу та відпочинок,- відкриваються тисячі можливостей. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати і таке інше - це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки у двох випадках: коли тікаєш і коли підкрадаєшся ближче. Особливо, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти круг неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу, сховатись, як схочу, утекти, як схочу.

Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому видається, що хтось іде внизу?

- Ми повинні вбивати, Кемпе.

- Ми повинні вбивати...- повторив Кемп.- Я слухаю ваші плани, Гриффіне, але не згоден із вами, запам’ятайте це собі. Навіщо вбивати?

- Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони - так само, як і ми,- знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство